— Навіщо йому треба було грати американця?
— Навіщо?.. Але Ріббентроп прилетів у Хельсінкі вмовляти Маннергейма приблизно тоді ж, коли наш пасажир уламував у шхерах незговірливих фінансистів. Випадковий збіг? Не знаю. Занадто схоже на улюблені лещата. Фіннів затисли з двох боків: німецький дипломат у Хельсінкі, удаваний американський кредитор у шхерах. І це цілком відповідало б тактиці “Летючого Голландця”. Облуда, доведена до засліпливого лиску. Втім, я нічого не стверджую, пане лікар, просто міркую вголос. Можливий і перший варіант: Ріббентроп закликає до бойової співдружності, а янкі байдуже б’ють по капшукові.
Він знову скоса зиркнув на годинник:
— Мені так приємно, що я можу бути відвертим з вами! Адже ми випадкові подорожани, правда ж? А поїзд наближається до станції, на якій ви, на жаль, зійдете.
(Мені здалося, що він лукаво підморгнув. Чи то так падало світло на його обличчя? Він завжди тримає голову трохи набік. На секунду, штурмбанфюрере, мені здалося, що командир грає в якусь незрозумілу для мене гру. З його обличчя немовби зсунулася маска. Він сміявся, жартував, настирливо частував, а очі, як завжди, були холодні, насторожені, неприязні. Проте я не мав часу на роздуми! Треба було слухати і слухати, не пропускаючи нічого!)
— Але ж ви так і не випили за наших пасажирів.
— Ви також, пане капітан другого рангу!
Командир підняв свій келих, поглянув на вино проти світла і обережно поставив на стіл.
— Чудове вино! Особливе. Його берегли для нашого останнього пасажира. Ні, не для гравця в покер. І не для екс-короля. Для того, хто лаштувався стати нашим останнім пасажиром. Адже нас збиралася вшанувати своєю присутністю найвисокопоставленіша персона в Німеччині. Струнко, лейтенанте Гейнц! Встати і простягти праву руку вперед. Ну-ну, я пожартував. Але ви вгадали.
Найнеймовірніше в цій розмові було ще попереду. Командир сказав:
— Нас називають лейб-субмариною фюрера. Але з чим це пов’язано?
— Не знаю.
— Само собою. Звідки вам знати. Це знають тільки троє: я, мій штурман та Адольф. Тепер — з вами — уже четверо. Та ви, сподіваюся, не вибовкаєте?
Я ледве не впустив келиха. Назвати фюрера на ім’я! Це вже само по собі було державний злочин!
— У кабінеті Адольфа, — сказав командир, — висить, до вашого відома, особлива карта. На ній ретельно — Адольф вельми ретельна людина — відзначають місцеперебування нашого підводного човна. Адольфові хотілося б, щоб у такий тривожний час ми були ближче до нього. І для цього він має підстави.
Потягнувшись за пляшкою, командир мало не перекинув стола. Я поспішив підтримати його.
— Дякую… Але ви зовсім перестали пити. Чи не лякаю я вас своєю одвертістю?
Командир випростався і без усмішки подивився на мене.
— Слухайте далі. Найцікавіше далі. Щодня в домовлений час мій радист виходить в ефір і настроюється на певну хвилю. Він жде. Він терпляче жде. На хвилі нічого не з’являється, і це добре. Значить, Третій рейх ще стоїть. Та ось — уявімо такий гіпотетичний випадок — в каюту до мене стукає радист. “Сигнал прийнято, пане капітан другого рангу”, — доповідає він. Це найпростіший умовний сигнал. В ефірі пролунало кілька тактів. Десь крутиться пластинка. Виконано популярний романс гамбурзьких моряків: “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен”. Чи не нагадує це вам: “Небо безхмарне над Іспанією”?[54] Тоді небо не було безхмарним над Іспанією. І тепер мелодія лунає лиховісно. Вона розлягається як похоронний дзвін над Німеччиною! Це означає, пане лікар, що все пропало. Третій рейх загинув, і Адольф накарячках вибирається з свого бункера. Він кличе на допомогу мене! Я повинен облишити всі справи! хоч би чим займався, хоч би де перебував, і повним ходом прямувати до найближчої Вінети на узбережжі Німеччини. Там у люк нашого підводного човна спустяться Адольф, Єва, два—три охоронці. Відсіки “Летючого Голландця” — ось усе, що лишилося Адольфу від його імперії! Потім занурення, повний вперед, курс вест, Амазонка!.. Врахуйте: радист, що прийняв сигнал, не знає його таємного сенсу. Знаємо тільки ми: Адольф, Венцель, я та ви. Тепер уже й ви! — Він люб’язно повернувся до мене всім тулубом: — Бачте, Адольф хотів би на певний час загубитися в темряві тропічних лісів. Черчілль тисяча дев’ятсот сорокового року ладнався евакуюватися до Канади. Чому б Адольфові не прихиститися на тому самому континенті, але трохи на південь, у своїх земляків, в Бразілії? Він хотів би, як ми, вдати з себе мертвого. Третій рейх не існує, росіяни на вулицях Берліна, та в резерві в Адольфа “Летючий Голландець”. Поки є “Летючий Голландець”, ще не все втрачено.
Він наблизив своє обличчя майже впритул до мого:
— Сигнал “Ауфвідерзеен” буде прийнято, не сумнівайтесь. Але чи я його зрозумію, ось у чому річ! Адже я можу і знельсонити?
— Як це — знельсонити?
— Маю на увазі підзорну трубу і вибите око адмірала Забули цей анекдот?
Я здригнувся. Я пригадав![55]
— Одначе ви, помічаю, здригаєтеся щоразу, коли я кажу “Гітлер” чи “Адольф”. Гаразд, заради вас — ви ж мій гість — називатиму його “фюрер”. Я поясню вам, чому хочу знельсонити.
Він відкинувся на спинку стільця.
— Бачте, мені набридло діставати накази. В очах цих високопоставлених добродіїв, які навіть не здогадалися підвищити мене в званні, мій “Летючий Голландець” — всього лиш підводний лайнер. Помилка! І я відхиляю черговий наказ. Я вирішую самостійно. Ось мій намір: фюрера на борт не брати! — Мабуть, тішачись з вигляду мого обличчя, командир повторив, смакуючи кожне слово: — Еге ж, фюрера на борт не брати!
Потім дбайливо долив вина в мій келих.
— Це міркування для вас, звичайно, нове, — додав він заспокійливо. — Поступово ви призвичаїтеся до нього. Сигнал, гадаю, пролунає завтра чи позавтра. Та це вже ні до чого, фюрер живий — непотрібний. Мертвий, либонь, ще на щось придасться.
— Яка ж користь від трупа? — спитав я розгублено. — Хоча, кажуть, у Бухенвальді й Освенцімі…
— Не те, ні. Геній, навіть без вищої освіти, знадобиться на інше. Фюрерові потрібна не Єва, а свята Єлена. Ореол мученика личитиме йому.
— Маєте на увазі ув’язнення? Муссоліні вже побував у неволі.
— І дарма втік звідти. Скорцені, звісно, спритний, але дурний. Муссоліні набагато краще виглядав би в засланні, скарлючившись біля Наполеонових ніг, ніж на шибениці, та ще підвішений головою донизу. Я зичу фюрерові ув’язнення! Стати мучеником — це найліпше, що він ще може зробити на користь спільній справі.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
ДОНОС ІЗ МОГИЛИ
(“Зберегти кофри фюрера!”)
— Але багаж він постарався приставити заздалегідь. — Командирів голос долинув до мене, як крізь щільно задраєний люк.
— Який багаж?
— Кофри. П’ять кофрів. Не вдавайте, що ви не бачили їх! Ви були на пірсі, коли їх вантажили. А що в цих кофрах?
— Звідки я знаю?
— Сорочечки Єви Браун?
— Можливо.
— Ні. Кофри, якщо пригадуєте, приставлено вночі перед Новим роком. У цьому був розрахунок. Усі в Піллау перепилися. Пірс оточила охорона. Багаж супроводили сім офіцерів СС. “Чи не занадто для звичайного багажу?” — подумав я.
— Хіба вам не сказали, що в кофрах?
— Есесівці лише попередили, що багаж — особливої державної ваги! Отже, сорочечки зразу відпали. Та забудьмо на кілька хвилин ці кофри! Я не договорив про себе. Випустив одну подробицю. Фон Цвішени — з Ганновера. Ми пишаємося тим, що теперішній англійський король — наш земляк. Аякже! До недавнього часу королі Англії за сумісництвом були курфюрстами Ганновера. Батько теперішнього короля, воюючи чотирнадцятого року з Німеччиною, зважив, що йому пристойніше називатися Віндзором — за найменням загородньої резиденції. Роздумуючи в Піллау над долею Третього рейху, я згадав одного нашого доброго курфюрста, предка Віндзорів. Він продавав своїх підданих у солдати будь-якій платоспроможній чужоземній державі. І брав зовсім недорого, уявіть! Три талери за голову! Потім у пам’яті спливли гессенські стрільці. У вісімнадцятому столітті англійський король найняв їх і вирядив за океан приборкувати американських бунтівників. Вдумайтеся в це! Наші предки допомагали англійцям проти Георга Вашінгтона! Чи не настане, міркував я, час, коли Вашінгтон (вже місто, а не президент) купуватиме наших солдатів, щоб з їхньою допомогою приборкувати якихось інших повстанців? Платили б за голову, напевно, вже не талерами, а доларами, що набагато приємніше. У чім ви більше кохаєтеся, лікарю, в талерах чи в доларах?..
55
У битві під Трафальгаром Нельсон дістав наказ, якого не захотів виконати. Приклавши підзорну трубу до вибитого ока, він сказав: “Не бачу сигналу! Продовжуйте той самий маневр!”.