[68] і ні разу я не купував води, бо сам ходив щоранку на площу Сен-Мішель, на ріг вулиці Гре, набрати її з фонтана. О, я зносив своє вбозтво гордо! Хто передчуває прекрасне майбутнє, той іде крізь злидні без сорому, як без вини засуджений іде на страту. Я не хотів і думати про хвороби. Як Акіліна, я думав про лікарню без жаху. Я ні на мить не сумнівався, що у мене чудове здоров’я. А втім, бідняк має право лягти хіба для того, щоб умерти. Я стригся коротко, аж поки ангел любові чи доброти... Але я забігаю вперед у своїй розповіді. Завваж тільки, любий друже, що, не маючи коханки, я жив великою думкою, мрією, оманою, в яку ми всі спочатку до певної міри віримо. Тепер я сам сміюся з себе, з того себе — можливо, святого й прекрасного, — котрого більш нема. Суспільство, вищий світ, наші звичаї, наша мораль, розглянуті зблизька, відкрили мені, яка небезпечна була моя невинна віра, які безплідні були мої ревні труди. Така запасливість непотрібна честолюбцеві. Хто женеться за щастям, хай не бере на себе важкої ноші! Помилка обдарованих людей — у тому, що вони марнують молоді літа, аби стати гідними ласки долі. Поки бідняки збирають силу й знання, щоб згодом легше було нести тягар могутності, яка втікає від них, інтригани, багаті на слова й убогі на думки, шастають повсюди, обморочують дурнів, утираються в довіру до роззяв; одні вчаться, другі сунуть уперед; одні скромні, другі зухвалі; геніальна людина приховує свою гордість, а інтриган виставляє її напоказ і неодмінно допне свого. Люди, наділені владою, мають таку потребу вірити заслугам, які лізуть в очі, нахабному талантові, що для справжнього вченого було б дитячою наївністю сподіватись на людську вдячність. Я, звичайно, не збираюсь плести банальні слова про чесноту, оту пісню над піснями, що її без перестану співають невизнані генії; я хочу логічним шляхом вивести причину того успіху, якого так часто досягають люди посередні. На жаль, наука така по-материнському добра, що було б, мабуть, злочином вимагати від неї інших нагород, ніж чисті й тихі радощі, якими вона живить своїх дітей. Я пам’ятаю, як весело часом снідав хлібом та молоком, сидячи коло вікна й дихаючи свіжим повітрям, а очима блукаючи по дахах — бурих, сіруватих або червоних, шиферних і черепичних, порослих жовтим або зеленим мохом. Спочатку цей краєвид здавався мені одноманітним, та скоро я відкрив у ньому своєрідну красу. Ввечері промені, що пробивалися крізь нещільно причинені віконниці, відтінювали й оживляли чорні глибини цього своєрідного світу. А часом ліхтарі кидали знизу крізь туман блідо-жовтаве світло, вириваючи з темряви понад вулицями звивисту лінію тісно збитих дахів, цей океан нерухомих хвиль. А вряди-годи серед цієї похмурої пустелі з’являлись людські постаті: серед квітів повітряного садочка я розрізняв гострий профіль старої жінки, що поливала настурції; а то в рамці трухлявого мансардного вікна показувалась молода дівчина й прибиралась, не маючи й гадки, що на неї дивляться, а я бачив тільки її прекрасне чоло й довгі коси, підняті прегарною білою рукою. Я милувався хирлявими рослинками в ринвах, мізерними травинками, що їх невдовзі зносила геть злива. Я спостерігав, як мох після дощу зеленіє, а під сонцем висихає на бурий сухий оксамит, що міниться різними відтінками. Одне слово, несталі поетичні ефекти денного світла, смуток туманів, раптові зблиски сонця, чарівна тиша ночі, таїнство світанку, дим над димарями, всі явища цієї незвичайної природи стали для мене звичними й розважали мене. Я любив свою в’язницю: адже ув’язнення було добровільне. Оті паризькі прерії, складені з дахів, схожі на голу рівнину, ховали під собою населені безодні, і вони пасували до моєї душі, гармоніювали з моїми думками. Втомливо буває, спустившися з небесних висот, де ми віддавалися філософії, враз побачити перед собою цей світ; саме там я до кінця збагнув монастирську простоту. Постановивши жити за новим планом, я почав шукати помешкання в найпустельніших кварталах Парижа. Одного вечора, вертаючись із Естрапади, я йшов вулицею Кордьє. На розі вулиці Клюні я побачив дівчинку років чотирнадцяти, що гралася у волан із подругою, бавлячи сусідів сміхом та пустощами. Була чудова погода, теплий вечір — вересень ще не скінчився. Перед кожними дверима сиділи жінки й гомоніли, наче в провінційному містечку у святковий день. Я спочатку звернув увагу тільки на дівчинку, на її прегарне виразисте личко і на постать, ніби створену як натура для художника. Сценка була чарівна. Я спробував з’ясувати собі, звідки така простота звичаїв у самому серці Парижа, й помітив, що вулиця нікуди не веде, й перехожих тут нема. Згадавши, що десь тут жив Жан Жак Руссо, я розшукав будинок «Сен-Кантен»; він був геть занедбаний, отже, можна було сподіватися, що помешкання тут недорогі. Я зайшов туди. Увійшовши до кімнати з невисокою стелею, я побачив класичні мідні свічники з лойовими свічками, вишикувані на поличці, кожен над своїм ключем від кімнати, мене вразив порядок у цій залі: звичайно в таких місцях буває не дуже чепурно, а тут усе чистеньке, мов на картині. В ліжку, з блакитним покривалом, у хатньому начинні, в меблях була якась узвичаєна кокетливість. Господиня, жінка років сорока, що, видно, зазнала в житті чимало лиха й пролила чимало сліз, які затьмарили їй погляд, підвелась і підійшла до мене; я скромно сказав, скільки зможу платити, і вона, зовсім не здивована, вибрала з в’язки ключа, провела мене нагору й показала мансардну кімнатку, з якої видно було покрівлі та подвір’я сусідніх будинків, з, вікон яких вистромлялися довгі жердини, завішані випраною білизною. Яка жахлива була ця мансарда з жовтими брудними стінами, що тхнула злиднями, — якраз житло для бідного вченого! Стеля була похила, в щілини між черепицею світило небо. Там могло поміститися ліжко, стіл, кілька стільців, а в кутку під похилою стелею я міг поставити своє фортепіано. Не маючи грошей, щоб умеблювати цю клітку, не кращу від венеціанських підземних темниць, бідна жінка не могла знайти пожильця для неї. Від розпродажу свого майна я лишив собі трохи меблів, якими до певної міри дорожив. Я швидко домовився з господинею і другого дня перебрався до неї. Я прожив у цій повітряній гробниці майже три роки, працюючи день і ніч без перепочинку з такою насолодою, що навчання здавалось мені найпрекраснішим ділом у житті, найшляхетнішою метою його. Спокій і тиша, необхідні для вченого, мають у собі щось невимовно приємне, п’янке, мов кохання. Робота думки, пошуки ідей, спокійна споглядальність науки дають нам невимовну втіху, таку глибоку, як усе причетне до розуму, вияви якого непомітні для наших зовнішніх чуттів. Тому ми завжди змушені пояснювати таємниці духу матеріальними порівняннями. Насолода, якої зазнаєш, пливучи один по озеру з чистою водою, серед скель, дерев та квітів, у пестощах теплого вітерцю — для необізнаних досить блідий образ того щастя, яке я відчував, коли моя душа купалась у хвилях якогось незнаного світла, коли я чув грізні й бентежні голоси натхнення, коли з невідомого джерела в мій трепетний мозок вливались образи. Споглядати, як, ніби сонячне світло вранці, за полем людських абстракцій світить ідея й підноситься вище, як сонце, а краще сказати — виростає, як дитя, досягає зрілості, помалу мужніє — це втіха вища за всі земні втіхи, це божественна насолода. Навчання сповиває якимись чарами все, що нас оточує. Хиткий письмовий стіл, за яким я працював, коричневий сап’ян, що вкривав його, моє фортепіано, ліжко, крісло, химерно вицвілі шпалери, меблі — всі ці речі оживали й ставали для мене скромними друзями, мовчазними співучасниками мого майбутнього. Скільки разів розкривав я перед ними душу, дивлячись на них! Часто, блукаючи очима по вижолобленому різьбленню, я натрапляв на нові шляхи, на разючі потвердження моєї системи або на слова, що вдало передавали думки, яким я доти нізащо не міг знайти вираз. Споглядаючи довколишні предмети, я почав знаходити у кожного з них власне обличчя, власний характер, вони часто озивались до мене, коли в моє вузеньке вікно падав мимобіжний промінь призахідного сонця, вони забарвлювалися, блідли, яскріли, сумнішали або веселішали, дивуючи мене щораз новими ефектами. Ці дрібні події самітницького життя, непримітні для суєтного світу, — розрада в’язнів. Адже я був бранцем ідеї, ув’язненим у системі — правда, в’язнем не смутним, бо попереду було життя, сповнене слави. Поборовши якісь труднощі, я щоразу цілував ніжні руки жінки з прекрасними очима, ошатної й багатої, що колись мала гладити мої кучері й ласкаво казати: «Скільки ти страждав, бідолашний мій!» Я розпочав два великі твори. Комедія, яку я писав, мала за кілька днів дати мені ім’я, багатство, доступ у вищий світ, де я хотів з’явитися з царськими правами генія. Ви всі побачили в цьому шедеврі першу помилку юнака, що тільки-но вийшов з колежу, справжню юнацьку бредню. Ваші глузи підрізали крила плідним ілюзіям, які відтоді не прокидалися. Самий тільки ти, мій любий Емілю, загоїв глибоку рану, яку інші завдали моєму серцю! Ти один захоплювався моєю «Теорією волі», цим великим твором, заради якого я вивчив східні мови, анатомію, фізіологію і якому присвятив так багато часу. Цей твір, сподіваюся, доповнить праці Месмера, Лафатера, Галля, Біша, відкриє новий напрям у науці про людинвернуться
Прохід по цьому мосту у тогочасному Парижі був платним. Ідеться про крайню скруту, в якій перебував герой твору.