«Он твоя жертва».
Кивком він підкликав того добродія в гарній краватці, що наглядав собі місце.
«Цей жевжик, — шепнув мені Растіньяк, — дістав орден, надрукувавши твори, яких сам не розуміє: він хімік, історик, романіст, публіцист; він має чверть, третину, половину гонорару за бозна-скільки п’єс, а сам він — пень пнем. Це не людина, це ім’я, етикетка, знайома публіці. Він стережеться входити до тих кабінетів, де є напис: «Тут можна писати самому». Він такий хитрий, що обморочить цілий конгрес. Одне слово, це моральний метис — не зовсім чесний і не зовсім падлюка. Та тихше! Він уже бився на дуелі, а людям більш нічого й не треба, кажуть про нього: «Це шановна людина».
«Що, любий мій друже, мій шановний друже, як справи у вашої премудрості?» — спитав Растіньяк, коли той чоловік сів за сусідній столик.
«Та сяк-так. Я завалений роботою. Я маю в руках усі необхідні матеріали, щоб написати дуже цікаві історичні мемуари, а не знаю, як це оформити. Це не дає мені спокою, треба поспішати, поки мемуари не вийшли з моди».
«А які вони: сучасні, дані про придворне життя, про що?»
«Про справу з кольє».
«Чи це не чудо? — сміючись, сказав мені Растіньяк. Потім обернувся до спекулянта й повів далі, показуючи на мене: — Пан де Валантен — один з моїх друзів, і я його рекомендую вам як одну з наших майбутніх літературних знаменитостей. Колись його тітка, маркіза, мала велику силу при дворі, і він уже два роки працює над історією революції в роялістському дусі[79]. — Потім, нахилившись до вуха твого своєрідного комерсанта, сказав йому: — Він обдарована людина, але простак, і може написати ваші мемуари від імені своєї тітки, по сто екю за том».
«Згоден, — відповів той, поправивши краватку. — Гарсоне, вустриць!»
«Так, але ви мені заплатите двадцять п’ять луїдорів комісійних, а йому аванс за один том», — сказав Растіньяк.
«Ні, ні! Я не дам авансу більшого, як п’ятдесят екю, так я швидше матиму рукопис».
Растіньяк пошепки переказав мені цю меркантильну розмову. Потім, не чекаючи моєї відповіді, сказав:
«Згода. Коли зайти до вас, щоб домовитись остаточно?»
«Ну, приходьте сюди завтра обідати, на сьому годину».
Ми підвелись, Растіньяк кинув гроші гарсонові, рахунок поклав до кишені, і ми вийшли. Я був приголомшений тією легкістю й безтурботністю, з якою він продав мою шановну тітку, маркізу де Монборон.
«Я волів би відпливти до Бразілії й навчати індіанців алгебри, якої не знаю, ніж торгувати честю мого роду!»
Растіньяк перебив мене реготом:
«Та й дурний же ти! Візьми спочатку п’ятдесят екю й напиши мемуари. А коли будуть готові, відмовся надати їм тітчине ім’я, йолопе! Пані де Монборон, що померла на ешафоті, її фіжми, її ім’я, врода, креми, черевички варті куди більше, ніж шістсот франків. Коли видавець не схоче потім заплатити за твою тітку стільки, скільки вона варта, він знайде якогось старого лицаря зиску або ще бозна-яку зачухану графиню, щоб підписала ті мемуари».
«Ох! — зітхнув я. — Нащо я покинув свою доброчесну мансарду? Цей світ такий брудний, такий підлий з другого боку!»
«Ет, — відказав Растіньяк, — це все поезія, а нам ідеться про діло. Ти як дитина. Слухай: щодо мемуарів, то судитиме про них публіка. Що ж до мого літературного звідника, то хіба не витратив він восьми років життя й не оплатив своєї причетності до книгарства болючим досвідом? Ви ділите з ним не порівну працю над книжкою, але хіба твоя частка грошей не краща? Двадцять п’ять луїдорів — це для тебе більша сума, ніж тисяча франків для нього. Та ж ти можеш написати історичні мемуари, це ж буде твір мистецтва, а Дідро складав шість проповідей за сто екю...»
«Врешті, — сказав я схвильовано, — для мене це необхідність, і я, мій друже, дякую тобі. Двадцять п’ять луїдорів — це для мене багатство».
«Ще більше, ніж ти гадаєш, — відказав він, сміючись. — Коли Фіно дає мені комісійні, то хіба ти не здогадуєшся, що й вони будуть твої? їдьмо до Булонського Лісу; там побачимо твою графиню, і я покажу тобі гарненьку вдовичку, що з нею збираюсь одружитися. Чарівна жіночка, ельзаска, тільки трохи товстувата. Читає Канта, Шіллера, Жана-Поля[80] і цілу купу книжок з гідравліки. В неї манія про все питати моєї думки, і доводиться удавати, ніби розумію всі оті німецькі мудрощі, знати цілу купу балад, усе оте снодійне зілля, яке мені забороняє лікар. Я ще не зміг відучити її від літературного ентузіазму, вона плаче, читаючи Гете, і я мушу теж пускати сльозу співчуття, бо в неї півсотні тисяч франків ренти, друже, і чарівна ніжка, найчарівніша в світі ручка! Ох, якби вона не казала «мій друше» і «парон» замість «мій друже» і «барон», це була б довершена жінка».
80
Жан-Поль — псевдонім німецького письменника Йоганна Пауля Ріхтера (1763–1823), який у своїх романах і повістях поєднував сентименталізм і гротескну фантастику.