«Якщо в вас нема грошей...»
Ох! Музика Россіні — ніщо проти цих слів. Та вернімось до театру. Щоб мати змогу водити графиню туди, я вже хотів був заставити золотий обідок від материного портрета. Хоча ломбард завжди уявлявся мені брамою до каторги, все ж краще самому віднести туди своє ліжко, ніж просити милостині. Погляд людини, в якої ви просите грошей, завдає стільки болю! Позичити в декого — означає позбутися честі, а відмова з дружніх уст відбирає останню ілюзію. Поліна працювала, мати вже лягла. Кинувши побіжний погляд на ліжко, запона на якому була ледь відгорнута, я побачив, що пані Годен спить глибоким сном; у затінку виразно виднів її спокійний жовтий профіль на тлі подушки.
«У вас якийсь клопіт», — сказала Поліна, поклавши пензлика на віяло, яке саме розмальовувала.
«Дитя моє, ви можете зробити мені велику послугу», — відповів я.
Вона глянула на мене так ущасливлено, що я аж здригнувся. «Невже вона кохає мене?» — подумав я. Тоді сказав:
«Поліно!»
І сів коло неї, щоб краще бачити її. Вона зрозуміла мене, — такий допитливий був мій тон, — і опустила очі, а я розглядав її, гадаючи, ніби читаю в її серці, як у своєму, таке невинне й чисте було її лице.
«Ви мене любите?» — спитав я.
«Трошечки!» — вигукнула вона.
Не кохає... Насмішкуватий тон і чарівний жест виявляли тільки вдячність юної жартунки. Я розповів їй про свої труднощі з грошима й попросив допомогти мені.
«Як! — вигукнула вона. — Ви, пане Рафаелю, не хочете йти до ломбарду, а посилаєте мене?»
Я почервонів, збентежений логікою дитини. Тоді вона взяла мене за руку, ніби хотіла пестощами зм’якшити мимовільний докір.
«О, я б пішла, звісно, — додала вона, — але це непотрібне. Вранці я знайшла за фортеп’яно дві монети по сто су, видно, закотились туди, а ви й не побачили. Я вам на стіл поклала».
«Скоро у вас буде багато грошей, пане Рафаелю, — озвалась і матінка, вистромивши голову з-за опони. — А поки що я можу вам позичити кілька екю...»
«Ох Поліно! — вигукнув я, стиснувши їй руку. — Як я хочу бути багатим!»
«Ет! А нащо?» — жартівливо спитала вона.
Її рука в моїй тремтіла в такт із ударами мого серця, вона висмикнула пальці й почала роздивлятись мою долоню.
«Ви одружитеся з багатою, — сказала, — але вона вам завдасть клопоту! Ой Господи! Вона вас зі світу зведе! Я знаю!»
В голосі її звучала забобонна віра в материну ворожбу.
«Яка ви легковірна, Поліно!»
«Так, так, та жінка, що ви покохаєте, занапастить вас!» — повторила вона, з жахом дивлячись на мене.
Взяла знову пензлика, вмочила в фарбу, вкрай схвильована, і вже не дивилась на мене. В ту мить я ладен був повірити в ці химери. Забобонна людина не може бути зовсім нещасною! Забобон часто подає надію. Зайшовши до своєї кімнати, я справді побачив на столі двоє блискучих екю, поява яких видалась мені незбагненною. Засинаючи, я все думав, думав, підраховував свої видатки, щоб пояснити цю несподівану знахідку, але так і заснув, не додумавшись. Уранці Поліна перестріла мене, коли я виходив замовити ложу.
«Може, вам мало десяти франків? — спитала мене добросерда, мила дівчина, вся зашарівшись. — Мама дала мені оце для вас. Беріть, беріть!»
Вона кинула на мій стіл три екю й хотіла вийти, але я затримав її. Захват висушив сльози, що виступили мені на очах.
«Поліно, ви янгол! — сказав я. — Не так мені дорогі ці гроші, як ваша щирість, що з нею ви їх принесли мені. Я мріяв про дружину багату, елегантну, титуловану; але тепер я б хотів сам мати мільйони й зустріти молоду дівчину, як ви, й щедру серцем, як ви, і зректись фатальної пристрасті, що вб’є мене. Ви, мабуть, сказали правду».
«Годі!» — відказала вона й вибігла; на сходах залунали дзвінкі рулади її солов’їного голосу.
«Яка вона щаслива, що не кохає ще нікого!» — подумав я, згадавши свої муки за кілька місяців. П’ятнадцять франків від Поліни були для мене неоціненні. Феодора, зміркувавши, що в переповненому простолюдом залі, де ми мали пробути кілька годин, буде задуха, пошкодувала, що не взяла букет, я пішов по квіти і підніс їй, а водночас — своє щастя й усе своє багатство. Я й тішився, й мучився докорами сумління, подаючи їй букет, ціна якого показала мені, наскільки марнотратна ота узвичаєна в товаристві поверхова галантність. Скоро вона поскаржилась, що мексіканський жасмін надто сильно пахне, вигляд залу викликав у неї нестерпну відразу, а лава була тверда, і вона дорікнула мені, що я привів її сюди. Хоч вона сиділа коло мене, їй захотілось додому, і вона поїхала. Приректи себе на безсонні ночі, витратити два місяці життя — й не догодити їй! Ще ніколи цей демон не був такий чарівний і такий безсердий. Дорогою, сидячи поруч неї в тісному екіпажі, я вдихав її віддих, торкався напахченої рукавички, виразно бачив скарби її вроди, відчував запах, солодкий, мов від квіток ірису: наскрізь жінка й нічого жіночого. В ту мить наче спалах світла осяяв для мене таємничі глибини її життя. Враз я згадав книжку, недавно видану одним поетом; задум справжнього художника був виконаний досконало, як статуя роботи Поліклета[83]. Я неначе побачив цю потвору: то в подобі офіцера вона приборкує шаленого коня, то, як юна дівчина, чепуриться перед дзеркалом, щоб зводити з розуму закоханих, то, як коханець, зводить з розуму скромну милу дівчину. Неспроможний інакше витлумачити Феодору, я розповів їй цю фантастичну історію, та вона нічим не виявила, що вбачає в цій поемі про неможливе аналогію з власним життям; вона щиро потішилась, як дитина казкою з «Тисячі й однієї ночі».
83
Поліклет — давньогрецький скульптор і теоретик мистецтва другої половини V ст. до н. е. Вивів цифровий закон ідеальних пропорційних співвідношень людського тіла.