Один з найпалкіших поклонників Феодори, юнак, відомий своїм зухвальством, що служило йому засобом вибитись у люди, підняв рукавичку, так зневажливо кинуту Растіньяком. Заговоривши про мене, він почав надмірно вихваляти мене й мої таланти. Про цей вид лихослів’я Растіньяк забув сказати. Глузливі дифірамби спершу обманули графиню, і вона почала безжально ганити мене; аби розважити своїх друзів, вона не пожаліла моїх таємниць, моїх претензій і сподівань.
«Це людина з майбутнім, — сказав Растіньяк. — Можливо, колись він жорстоко помститься за все, таланти його не менші від його мужності, і тих, хто нападає на нього, я б назвав сміливцями, бо в нього добра пам’ять...»
«Отож він і пише «спогади», — озвалась графиня, якій неприємна була глибока мовчанка, що запала по тих словах.
«Спогади фальшивої графині», — пояснив Растіньяк. — Щоб їх написати, треба мати інший вид сміливості».
«Я знаю, що він сміливий, — відповіла графиня. — І відданий мені».
Раптом мені закортіло вийти зі схованки, наче дух Банко в «Макбеті». Я втратив кохану, зате я маю друга! Проте кохання підшепнуло мені один із тих боягузливих і вигадливих парадоксів, якими воно вміє приспати всі наші страждання.
«Якщо Феодора любить мене, — подумав я, — то чи не доречно їй приховувати своє почуття удаваною злостивістю? Хіба рідко серце завдає брехню вустам?»
Урешті мій зухвалий суперник, що зостався на самоті з графинею, зібрався йти.
«Що? Вже йдете? — мовила вона ласкавим голосом, від якого я задрижав. — Не хочете лишитися ще на хвилинку? Невже вам більш нічого сказати мені і ви не хочете пожертвувати ради мене ніякими втіхами?»
Він пішов.
«Ет! — вигукнула графиня, позіхнувши. — Які вони всі нудні!»
І, сильно смикнувши за шнурок, задзвонила, аж луна відгукнулась у всьому помешканні. Графиня ввійшла до спальні, співаючи «Pria che spunti»[84]. Ніхто ніколи не чув, щоб вона співала, і щодо цього йшли химерні балачки. Казали, нібито вона пообіцяла своєму першому коханцеві, зачарованому її хистом і ревнивому вкрай — він навіть до майбутньої могили ревнував її, — що нікого не потішить своїм голосом, тільки його самого. Я напружив усі сили душі, слухаючи той спів. Нота за нотою голос набрав сили, Феодора неначе запалилась, голос заграв усіма тонами, а в мелодії зазвучало щось божественне. Графиня мала добрий слух, сильний і чистий голос із надзвичайно гармонійними переливами, що аж за серце брали. Музикальні жінки майже всі мають палку вдачу. Та, котра співає так, повинна вміти й кохати. Краса цього голосу була найбільшою таємницею в і без того таємничій жінці. Я бачив її так, як оце тебе; вона ніби слухала сама себе з якоюсь особливою чуттєвістю; вона ніби відчувала любовну втіху. Докінчуючи головний мотив того «рондо», вона підійшла до каміна, а тоді раптом обличчя її змінилося, скривилося, і вся постать виражала втому. Вона скинула маску — актриса дограла свою роль. Та й у цій в’ялості, що відбилась на її вроді — чи то після напруженого прикидання, чи то від утоми, — був свій чар. «Оце вона справжня», — подумав я. А вона, ніби хотіла погрітись, поставила ногу на бронзовий бар’єрчик перед каміном, стягла рукавички, познімала браслети, з шиї скинула золотий ланцюжок, на якому був підвішений флакончик для парфумів, оздоблений самоцвітами. Я відчував невимовну втіху, стежачи за її рухами, такими делікатними, як у кицьки, що вмивається на сонечку.
Вона глянула в дзеркало й раптом сказала вголос із досадою: «Я була негарна цього вечора, колір обличчя в мене марніє страшенно швидко. Може, треба раніш лягати спати, облишити це безладне життя? Та де це Жюстіна, що вона, глузує з мене?» І подзвонила знову. Вбігла покоївка. Де вона спить? Я не знав. Вона прибігла по потайних сходах. Я зацікавлено дивився на неї. Моя поетична уява вже часто приписувала щось таємниче цій невидимій служниці, високій, гарно збудованій чорнявій дівчині.
«Ви дзвонили, пані?»
«Двічі, — відповіла Феодора. — Ти що, глуха?»
«Я готувала для вас мигдалеве молоко».
84
«Поки не світає» (