«Можливо — якби він був герцог».
Я взяв капелюха й попрощався.
«Дозвольте провести вас до дверей», — сказала вона з нищівною іронією в тоні, в жесті, в нахилі голови.
«Пані...»
«Що, пане?»
«Я вас більше не побачу».
«Сподіваюся», — відповіла вона, гордовито мотнувши головою.
«Ви хочете стати герцогинею? — спитав я, охоплений шаленством, яке той рух збудив у мені. — Ви шалієте за титулами й почестями? Що ж, тільки дозвольте мені кохати вас, веліть моєму перу писати, а моїм устам говорити тільки ради вас, станьте таємною основою мого життя, моєю зіркою! Згодьтесь вийти за мене, тільки коли я стану міністром, пером Франції, герцогом. Я стану всім, чим тільки ви захочете».
«Ви недарма вчились у доброго адвоката, — усміхнулась вона, — у вашій промові є запал».
«За тобою — теперішнє, — вигукнув я, — а за мною — майбутнє! Я втрачаю тільки жінку, а ти — ім’я й родину. Час помститься за мене: тобі він принесе бридоту й смерть у самоті, а мені славу!»
«Дякую за ефектне закінчення!» — сказала вона, стримуючи позіх і виказуючи всім виглядом бажання більш не бачити мене. Я вмовк. Глянув на неї ненависно й пішов геть. Треба було забути Феодору, зцілитись від безумства, повернутись до праці в самоті або померти. І я поставив собі надзвичайне завдання: докінчити початі твори. П’ятнадцять днів я не виходив з мансарди, кожну ніч просиджував за роботою. Попри всю рішучість і натхнення розпачу, я працював важко, ривками. Муза відлетіла. Я не міг прогнати осяйного й глузливого привиду Феодори. Кожну думку здоганяла інша, хвороблива думка, якесь невиразне бажання, жахливе, ніби докір сумління. Я поводився, як фіваїдські самітники[85]. Хоча й не молився, як вони, але, як вони, жив у пустелі й розривав свою душу, як вони рили печери. Я ладен був підперезатися поясом з колючками, аби перебити фізичним болем біль душевний.
Одного вечора до мене в кімнату зайшла Поліна.
«Ви ж убиваєте себе, — благально мовила вона. — Треба виходити, бачитися з друзями».
«Ох, Поліно, ви правду сказали. Феодора мене вбиває, я хочу вмерти. Життя для мене нестерпне».
«Хіба на світі більш нема жінок? — відказала вона, всміхнувшись. — Нащо ви так себе мучите? Життя коротке!»
Я отупіло дивився на Поліну. Вона вийшла. Я й не помітив, як вона пішла, я чув її голос, але не розумів слів. Невдовзі я зібрався віднести рукопис спогадів своєму замовцеві. Поглинутий своєю пристрастю, я не думав про те, як можна жити без грошей, я тільки знав, що чотирьохсот п’ятдесяти франків, які я мав одержати, вистачить на сплату боргів; отож я пішов по платню й зустрів Растіньяка. Той сказав, що я змінився, схуд.
«З якої лікарні ти вийшов?» — спитав він.
«Ця жінка мене вбиває, — відповів я. — бо я не можу ні зневажати її, ні забути».
«Краще вже вбити, тоді ти перестанеш мріяти про неї», — сміючись, вигукнув він.
«Я вже думав і про це, — сказав я. — Не раз я тішив себе думкою про злочин — ґвалт, чи вбивство, чи й те й друге, але насправді я до цього не здатен. Графиня — чарівне страховище, вона благатиме милосердя, а не кожен з нас Отелло!»
«Вона така, як усі жінки, що їх ми не можемо здобути», — перебив мене Растіньяк.
«Я божеволію! — вигукнув я. — Інколи я чую, як божевілля виє в мене в голові. Думки мої — наче привиди, вони танцюють переді мною, а я не можу впіймати жодної. Краще вмерти, ніж так жити. І я сумлінно шукаю найкращого способу припинити цю боротьбу. Йдеться вже не про живу Феодору, Феодору з передмістя Сент-Оноре, а про оцю Феодору, що тут, — сказав я й постукав себе по лобі. — Якої ти думки про опій?»
«Ет! Жахливі муки», — відповів Растіньяк.
«А газ?»
«Паскудство!»
«А Сена?»
«І сітки, і морг занадто брудні».
«А куля з пістолета?»
«Не влучиш — тільки скалічишся. Слухай-но, — повів він далі, — я, як і всі юнаки, думав про самогубство. Хто з нас до тридцяти років не вбивав себе двічі-тричі? Я не знайшов нічого кращого, як витратити життя на втіхи. Поринай у глибоку розпусту, так ти вб’єш і свою жагу, і себе. Нездержливість, любий, цариця всіх смертей. Чи не призводить вона до раптової апоплексії? А це той постріл з пістолета без промаху. Оргії дають нам усі фізичні насолоди, це той самий опіум, тільки дрібняками. Силуючи нас пити понад міру, бенкет кидає нам виклик на смертний бій. Чи ж бочка мальвазії герцога Кларенса[86] не смачніша за намул у Сені? Коли ми чесно сповзаємо під стіл, чи це не та сама млость від чаду? А коли нас підбирає поліція і ми лежимо на холодних нарах у буцегарні, чи не зазнаємо тоді ми всіх утіх моргу, опріч хіба здутого, тугого, синього, зеленого живота, зате зі свідомістю кризи? Е, — провадив він, — це довге самогубство, не те що смерть збанкрутілого бакалійника. Гендлярі зганьбили річку — вони стрибають у воду, щоб розжалити кредиторів. Бувши тобою, я б умер вишуканіше. Коли хочеш створити новий вид смерті, то бийся з життям так, як я сказав, — я буду твоїм секундантом. Мені нудно, я розчарований. Та ельзаска, що її за мене сватають, має на лівій нозі шість пальців, я не можу жити з такою жінкою! Усі ж дізнаються й сміятимуться з мене. В неї всього вісімнадцять тисяч франків ренти, і статки її меншають, а пальців прибуває. Хай йому біс! Живімо, як шаленці, то, може, наскочимо зопалу на щастя!»
85
Фіваїдські самітники — християнські подвижники перших століть нової ери, які жили в пустелі поблизу єгипетського міста Фіви.
86
За легендою, герцога Кларенса, брата англійського короля Едуарда IV (друга половина XV ст.), утопили в бочці з мальвазією.