Растіньяк захопив мене. Його задум знадив мене дуже сильними спокусами, розпалив багато надій — барви цієї картини були занадто поетичні, щоб не зачарувати поета.
«А гроші?» — спитав я.
«В тебе ж є чотириста п’ятдесят франків!»
«Так, але я винен кравцеві й за помешкання».
«Ти платиш кравцеві? З тебе ніколи не вийде нічого, навіть міністра».
«Але що можна зробити з двадцятьма луїдорами?»
«Грати на них».
Я здригнувся.
«Ти що! — сказав він, побачивши мою нехіть. — Хочеш поринути в мою «систему розпусти», а боїшся зеленого сукна».
«Слухай, — відказав я, — Колись я пообіцяв батькові, що ноги моєї не буде в казино: не тільки ця обіцянка для мене священна, я ще відчуваю непереможну огиду, проходячи повз таке місце. Ось тобі сто екю, йди грай сам. Поки ти ризикуватимеш нашим капіталом, я дам лад своїм справам і прийду до тебе додому».
Оце так, друже, я й занапастив себе. Досить юнакові зустріти жінку, яка його не любить або любить його занадто сильно, й життя його поламане. Щастя поглинає наші сили, нещастя нищить чесноти. Повернувшись до свого, дому, я довго розглядав мансарду, де жив цнотливим життям ученого, життям, яке, може, принесло б мені шану й довгі літа і якого не слід було кидати ради пристрастей, що тягли мене в прірву. Поліна застала мене засмученого.
«Що з вами?» — спитала вона.
Я холодно підвівся, відрахував гроші, які був винен її матері, і додав піврічну плату за помешкання. Вона глянула на мене з якимось жахом.
«Я вибираюсь, люба Поліно».
«Я так і знала!» — вигукнула вона.
«Слухайте, дитино моя, я ще, може, й повернуся. Зоставте кімнату на півроку за мною. Якщо я не повернусь до п’ятнадцятого листопада, ви будете моєю спадкоємницею. Оце, — я показав їй пакунок, — запечатаний рукопис мого великого твору «Про волю», ви його здасте до Королівської бібліотеки. А з тим, що зостанеться тут, робіть що хочете».
Її погляд гнітив мені серце. Вона стояла переді мною, наче втілене сумління.
«То уроків більш не буде?» — спитала вона, показавши на фортепіано.
Я не відповів.
«А ви хоч писатимете мені?»
«Прощавайте, Поліно».
Я лагідно пригорнув її й по-братньому, ніби старий чоловік, поцілував у любе, чисте, як сніг, що не торкнувся землі, чоло.
Вона вибігла. Я не хотів бачити пані Годен. Поклав ключа на звичайне місце і вийшов. Повертаючи з вулиці Клюні, я почув за собою жіночу ходу.
«Я вам вишила гаманець, невже ви не візьмете?» — спитала Поліна.
При світлі ліхтаря мені здалось, наче в неї в очах блиснули сльози, і я зітхнув. Нас підганяла, видно, та сама думка, бо ми розпрощалися так поквапно, наче втікали від чуми. Безладне життя, яке я починав, явилось мені в химерній подобі — в усьому вигляді кімнати Растіньяка, де я дожидав його. На каміні висів годинник з Венерою, що сиділа на черепасі, а в обіймах держала недокурену сигару. Елегантні меблі, даровані від щирого серця, стояли як попало. Старі шкарпетки валялись на пишній м’якій канапі. Вигідне крісло на пружинах, у яке я сів, було все в шрамах, мов старий солдат, воно виставляло перед очі зранені руки та плями помади й оливи, зоставлені на спинці головами Растіньякових гостей. На ліжку, на стінах, повсюди видніло наївне сполучення розкоші й злиднів. То був ніби неаполітанський палац, де жили лаццароні[87]. Або кімната картяра, пройдисвіта, що має своє уявлення про розкіш, живе почуттями й не дбає про невідповідності. А втім, цій картині не бракувало поезії. Життя тут являло себе з усіма своїми блискітками й лахміттям, несподіване, недосконале, як і в дійсності, але живе, примхливе, як на біваку, куди мародер стягує все, що запопаде. Повидиравши сторінки з книжки Байрона, розпалив свій камін цей юнак, що ставив на карту тисячу франків, хоч не мав часом і поліна дров, а їздив у тільбюрі, не маючи цілої сорочки. Завтра якась графиня, артистка або карти нагородять його царською білизною. А он свічка, застромлена в зелену бляшанку від фосфорної запальнички; а он валяється жіночий портрет, видертий із золоченої рамки. Хіба ж може юнак, жадібний до відчуттів, зректися принад життя, такого багатого суперечностями, життя, що дарує йому насолоди війни в мирний час? Я аж задрімав, коли раптом Растіньяк штовхнув двері й гукнув: