— Так, — озвався Рафаель, — вони самі собі кати.
— Ось іще один забобон! — вигукнув банкір.
— Випиймо! — сказав Рафаель, ховаючи шагреневу шкіру в кишеню.
— Що ти там ховаєш? — вигукнув Еміль, хапаючи його за руку. — Панове, — провадив він, звертаючись до збориська, якому Рафаелева поведінка здавалась трохи загадковою, — знайте, що наш приятель де Валантен — та що я кажу! — пан маркіз де Валантен володіє таємницею збагачення. Досить йому задумати якесь бажання, і воно вмить справджується. Щоб не видатись лакеєм або людиною безсердою, він повинен зараз збагатити всіх нас.
— Ох любенький Рафаелю, я хочу перлову діадему! — вигукнула Ефразія.
— Коли він людина шляхетна, то подарує мені дві карети й чудових баских коней, — сказала Акіліна.
— Побажайте мені сто тисяч ліврів ренти!
— Кашемірову шаль!
— Сплатіть мої борги!
— Нашліть апоплексію на мого дядька, жахливого скнару!
— Рафаелю, десять тисяч ліврів ренти — і ми з тобою сквитались!
— Скільки ж тут дарчих! — закричав нотар.
— Хай будь-що-будь вилікує мою подагру!
— Зробіть так, щоб рента впала! — гукнув банкір.
Мов іскри з вогненного фонтану, яким завершується фейєрверк, посипалися ці фрази. І всі ті несамовиті бажання висловлювалися скоріш поважно, ніж жартома.
— Любий мій друже, — з серйозним виглядом заговорив Еміль, — я задовольнюся двомастами тисяч ліврів ренти. Зроби мені таку ласку, прошу тебе.
— Емілю, — сказав Рафаель, — ти ж знаєш, якою ціною це дається.
— Що це за виправдання! — гукнув поет. — Хіба ми не повинні жертвувати собою задля друзів?
— Я ладен усім вам побажати смерті! — відповів Валантен, окинувши гостей поглядом похмурим і глибоким.
— Умирущі страшенно жорстокі, — засміявся Еміль. — Ось ти багатий, — додав він уже поважно, — і не мине й двох місяців, як ти станеш огидним егоїстом. Ти вже подурнішав, не розумієш жартів. Ще бракує, щоб ти повірив у свою шагреневу шкіру...
Рафаель, боячися глузів, мовчав серед того збориська, пив без міри й напився п’яний, щоб хоч на часину забути про свою згубну молодість.
III. Агонія
У перших числах грудня вулицею Варен ішов під зливою сімдесятирічний дід; піднімаючи голову біля кожного будинку, він наївно, мов дитина, і самозаглиблено, мов філософ, розшукував, де живе маркіз Рафаель де Валантен. Боротьба владної вдачі з тяжкою скорботою полишила виразний слід на його обличчі, облямованому довгими сивими пасмами, висохлому, як старий пергамент, що жолобиться над вогнем. Коли б якийсь художник зустрів цю дивну постать у чорному, худу, кощаву, то він би, прийшовши до своєї майстерні, відтворив би її в альбомі й підписав: «Поет-класик у пошуках рими». Знайшовши потрібний номер, цей воскреслий Ролен[94] тихо постукав у двері розкішного особняка.
— Пан Рафаель дома? — спитав старий у швейцара в лівреї.
— Маркіз нікого не приймає, — відповів швейцар, запихаючи в рот кусман хліба, спершу вмочивши його в велику чашку кави.
— Його карета тут, — заперечив старий, показуючи на пишний екіпаж, що стояв біля під’їзду, під різьбленим дерев’яним дашком у подобі шатра. — Він зараз виїздить, я його зачекаю.
— Ну, діду, так ви можете прождати до ранку, карета весь час стоїть напоготові для маркіза, — сказав швейцар. — Будь ласка, йдіть собі: адже я позбудуся шестисот франків довічної пенсії, коли хоч раз самовільно впущу в дім когось чужого.
В цю хвилину високий літний чоловік, убранням схожий на міністерського кур’єра, вийшов з передпокою й швидко збіг униз, змірявши поглядом сторопілого прохача.
— А втім, ось пан Жонатас, — сказав швейцар, — побалакайте з ним.
Двоє старих людей, скоряючись, мабуть, почуттю взаємної симпатії, а може, й цікавості, зійшлись посеред просторого подвір’я на круглій площинці, де між кам’яних плит пробивалася трава. В домі стояла жаска тиша. При погляді на Жонатаса мимоволі хотілось проникнути в таємницю, якою дихало його обличчя, таємницю, про яку промовляла кожна дрібничка в цьому похмурому домі. Першою турботою Рафаеля, після того як він отримав дядькову величезну спадщину, було відшукати свого старого відданого слугу, бо на нього можна було покластися. Жонатас заплакав від щастя, побачивши Рафаеля; адже він гадав, що розпрощався з молодим паном навіки; і як же зрадів він, коли маркіз поклав на нього високі обов’язки управителя! Старий Жонатас був посередником між Рафаелем і рештою світу. Верховний розпорядник маєтку свого пана, сліпий виконавець його невідомого задуму, він був ніби шостим чуттям, за допомогою якого життєві бурі доходили до Рафаеля.