— Мені треба поговорити з паном Рафаелем, — сказав старий Жонатасові, зійшовши на ґанок, щоб сховатись від дощу.
— Поговорити з паном маркізом? — вигукнув управитель. — Та він і зі мною майже не розмовляє, а я ж був його молочним батьком!
— Так і я ж його молочний батько! — закричав старий. — Ваша дружина колись годувала його груддю, а я вигодував його молоком муз. Він мій вихованець, моє дитя, carus alumnus[95]. Я сформував його розум, я викохав його мислення, розвинув його таланти — смію сказати, на власну честь і славу! Хіба це не один із найпримітніших людей нашої доби? Під моїм керівництвом він учився в шостому класі, в третьому і в класі риторики. Я його вчитель.
— А, то ви пан Порріке?
— Атож! Але...
— Тс! Тс! — сикнув Жонатас на двох кухарчуків, що порушили монастирську тишу, яка панувала в домі.
— Слухайте, а може, маркіз хворий? — провадив учитель.
— Ох дорогий пане Порріке, Бог один знає, що скоїлося з маркізом, — відповів Жонатас. — Та ж у всьому Парижі не знайдеться й двох таких домів, як наш. Розумієте? Двох домів. Далебі, не знайдеться. Цей дім належав герцогові, перові, і маркіз наказав його купити. Тільки на обставу витратив триста тисяч франків. А це ж великі гроші! Зате вже кожна річ у нашому домі — просто диво. «Добре, — подумав я, коли побачив усю цю пишноту. — Це як у їхнього покійного дідуся! Молодий маркіз прийматиме в себе все місто й двір!» Та де там!.. Він не захотів нікого бачити. Дивним життям він живе, розумієте, пане Порріке? Невблаганним життям. Щодня встає о тій самій годині. І ніхто, крім мене, не сміє ввійти до нього в кімнату. Я відчиняю двері о сьомій, що влітку, що взимку. Такий дивний звичай у нас заведено. Входжу й кажу: «Пане маркізе, пора вставати й одягатись». Маркіз устає й одягається. Я мушу подати халат; йому їх шиють завжди однакові, однакового крою, з однакової тканини. Один зноситься — я повинен замовити другий, тільки щоб маркіз не мусив нагадувати про новий халат. І придумає ж! Ну що ж, любому хлопчикові можна витрачати хоч тисячу франків на день, от і робить, що хоче. Та я ж його так люблю, що, як ударить по правій щоці, підставлю ліву! Накаже зробити щось якнайважче — зроблю, аякже! Але клопотів у мене стільки, що світа білого не бачу. Газети він, звісно, читає. Наказав класти їх щодня на те саме місце, на той самий стіл. В ту саму годину власноручно голю його, і руки не тремтять. Кухар позбудеться довічної пенсії в тисячу франків, коли сніданок не стоятиме перед маркізом рівно о десятій уранці, а обід — рівно о п’ятій. І це невблаганно. Меню на кожен день складено на рік наперед. Маркізові й побажати нема чого. Як з’являться полуниці — йому подають полуниці, перша макрель, яку тільки привезли до Парижа, — в нього на столі. Меню надруковане, він ще зранку знає, що буде на обід. Одягається щодня в ту саму годину, вбрання й білизна завжди такі самі, й кладу я їх, розумієте, на те саме крісло. Я маю ще стежити за тим, щоб і сукно було однакове, при потребі, якщо сурдут, скажімо, приноситься, я маю принести новий, а маркізові про це й слова не казати. Коли година гарна, я входжу й кажу: «Може, проїдетесь?» Він відказує: «Так» або «Ні». Надумає проїхатись — коней чекати не треба: вони весь час запряжені й кучерові невблаганно наказано сидіти з батогом у руці — от, бачите ж. Після обіду маркіз сьогодні їде в Оперу, завтра в Іта... Ой ні, в Італійському театрі він ще не був, я дістав ложу щойно вчора. Потім, рівно об одинадцятій, повертається й лягає. Коли нічим не зайнятий, то все читає, читає, читає, і спало йому, бачте, на думку ось що. Мені наказав першому читати «Вісник книгарства» й купувати нові книжки — як тільки надійдуть у продаж, того ж дня маркіз їх знаходить у себе на каміні. Я одержав розпорядження входити до нього щогодини — наглядати за каміном і за всім, і щоб йому нічого не бракувало. Дав він мені вивчити напам’ять книжечку, а там записані всі мої обов’язки — катехізис, та й годі. Влітку витрачаються цілі гори льоду, бо в кімнатах повітря має бути завжди однаково прохолодне, а свіжі квіти мають стояти всюди цілий рік. Він багатий! Він може витрачати тисячу франків щодня, може задовольняти всі свої примхи. Бідолаха так довго жив в убозтві! Нікого не кривдить, м’який як віск, ніколи слова не скаже — зате вже, правда, вимагає, щоб було тихо в саду і в домі. І ніяких бажань у мого пана не буває, все йде йому в руки само, тільки на очі потрапить, і все. І він має рацію: слугам тільки-но попусти, все піде шкереберть. Я йому кажу, що він має робити, і він слухається. Ви не повірите, до чого воно в нього доходить! Покої у нас ідуть отією, як її... анфіладою. Відчиняє, скажімо, двері зі спальні або з кабінету — трах! Решта дверей відчиняються самі, такий механізм. Він може обійти весь дім і жодних зачинених дверей не натрапить. Це й йому зручне та приємне, і нам добре. А скільки воно коштує! Одне слово, пане Порріке, дійшло до того, що він мені сказав: «Жонатасе, ти маєш про мене дбати, як про немовля». Про немовля! Атож, пане, так і сказав: про немовля. «Ти за мене думатимеш, що мені треба». Виходить, я — розумієте? — ніби пан, а він ніби слуга. Нащо воно? Е, що там балакати! Цього ніхто на світі не знає, тільки він сам та Бог. Невблаганне діло...