— Добридень, шановний Порріке, — сказав Рафаель, потискаючи крижану руку старого своєю гарячою й вологою рукою. — Як ся маєте?
— Та я непогано, — відповів старий, і його вжахнув доторк цієї руки, немовби охопленої гарячкою. — А ви?
— По-моєму, я здоровий.
— Ви, певне, працюєте над якимсь чудовим твором?
— Ні, — відповів Рафаель. — Exegi monumentimi...[98] Я, любий мій Порріке, написав свою сторінку й навіки розпрощався з наукою. Не знаю навіть до пуття, де рукопис.
— Ви подбали про чистоту стилю, правда? — спитав учитель. — Сподіваюся, що ви не засвоїли варварської мови нової школи[99], яка думає, ніби сотворила чудо, витягши на світ Ронсара?
— Моя праця — твір чисто фізіологічний.
— О, цим усе сказане! — підхопив учитель. — У наукових працях вимоги граматики повинні пристосовуватись до вимог дослідження. І все ж, сину мій, стиль ясний, гармонійний, мова Массільйона, Бюффона, великого Расіна, — одне слово, стиль класичний — нічому не шкодить... Але, друже мій, — урвавши свої міркування, сказав учитель, — я забув, чого прийшов; Я навідав вас у справі.
Надто пізно згадавши про вишукане багатослів’я та пишномовні перифрази, до яких звик його навчитель за довгі літа викладання, Рафаель майже шкодував, що прийняв його, і вже ладен був побажати, щоб той швидше пішов, але зразу затамував своє таємне бажання, нишком зиркнувши на шагреневу шкіру, що висіла перед його очима, прикріплена до клаптя білої тканини, на якій зловісні контури були акуратно обведені червоною лінією. З часу фатальної оргії Рафаель придушував у собі найменші забаганки й жив так, щоб ані найлегший рух не пробігав по цьому грізному талісманові. Шагренева шкіра була для нього чимось на взірець тигра, з яким доводиться жити в близькому сусідстві під постійним страхом — не пробудити б у ньому кровожерності, Тому Рафаель терпляче слухав балаканину старого вчителя. Добру годину дядечко Порріке розповідав, як його переслідували після Липневої революції. Старенький Порріке, прибічник сильного уряду, виступив у пресі з патріотичним побажанням, вимагаючи, щоб крамарі зоставалися за своїми прилавками, державні діячі — при виконанні громадських обов’язків, адвокати — в суді, пери Франції — в Люксембурзькому палаці; але один з популярних міністрів короля-громадянина звинуватив його в карлізмі й прогнав з кафедри. Старий зостався без місця, без пенсії, без шматка хліба. А він же утримував бідняка небожа, платив за нього в семінарію Святого Сульпіція, де той учився, і тепер він прийшов не стільки заради себе, скільки заради названого сина, просити свого колишнього учня, щоб той поклопотався перед новим міністром — не про поновлення його, Порріке, на службі, а хоч би про місце інспектора в будь-якому провінційному колежі. Рафаель був під владою нездоланної дрімоти, коли монотонний голос старого затих у його вухах. Вимушений із чемності дивитись у тьмяні, майже нерухомі очі вчителя, слухати його повільну, кучеряву мову, він був приспаний, заворожений якоюсь нез’ясовною силою інерції.
— Так ось, любий мій Порріке, — сказав він, сам до пуття не тямлячи, на яке запитання відповідає, — я нічого не можу тут удіяти, анічогісінько. Щиро бажаю, щоб вам удалося...
І враз, не помічаючи, як відбились на жовтому зморшкуватому чолі старого ці банальні слова, сповнені егоїстичної байдужості, Рафаель зірвавсь на ноги, мов сполохана сарна. Він побачив тоненьку білу смужку між краєм чорної шкіри й червоною лінією і скрикнув так жахливо, що бідолаха вчитель перелякався.