І я був радий, що зі мною Прабакер. Його добре знали в місті, з ним сердечно віталися різні люди.
— Ти, мабуть, голодний, містере Ліндсею,— сказав Прабакер.— Ти щаслива людина, прошу вибачення за такі слова, а щаслива людина завжди має хороший апетит.
— Гм. Щодо апетиту ти маєш рацію. Але де ж той ресторан, куди ми прямуємо? Якби я знав, що він так далеко, то захопив би з собою готовий сніданок, щоб з’їсти дорогою.
— Трохи ще, не дуже далеко,— жваво відгукнувся він.
— О’кей.
— О так! Я відведу тебе в найкращий ресторан, з чудовими стравами Махараштри[10]! Ти наситишся без проблем. Всі бомбейські гіди, подібні до мене, їдять там свою їжу. Це такий хороший ресторан, що він повинен платити поліції бакшиш удвічі менший, ніж зазвичай. Ось який він хороший!
— О’кей.
— О так! Але спочатку дозволь мені добути для тебе індійську цигарку. І для мене теж. Зараз ми повинні зупинитися.
Він підвів мене до вуличної ятки завбільшки з картярський столик. На ній були розкладені пачки різних сортів цигарок. Тут-таки на великій мідній таці тіснилися срібні тарілочки з подрібненими кокосовими горіхами, прянощами і різноманітними пастами невідомого походження. Поряд зі столиком стояло відро з водою, де плавало вузьке гостре листя. Продавець діставав листя, змащував його пастою, додавав суміш подрібнених фініків, кокосових горіхів, бетеля[11] та прянощів і згортав це все в маленькі трубочки.
Прабакер пропхався до продавця. Я витягнув шию, спостерігаючи за ним поверх голів, і ступнув на бруківку. І тоді пролунав крик:
— Бережися!
Чиїсь руки схопили мене за лікоть і пхнули назад на тротуар. Тієї ж миті повз мене з ревом пролетів величезний двоповерховий автобус. Я був би вже трупом, якби не ці руки. Я обернувся, щоб подивитися на мого рятівника. Це була найчарівніша з усіх жінок, яких я коли-небудь бачив. Струнка, білолиця, з чорними косами, що спадали на плечі. На зріст невисока, та її впевнено розправлені плечі, горда постава свідчили про неабияку життєву міць. На ній були шовкові панталони, зав’язані біля гомілок, чорні черевички без каблуків, вільна бавовняна блуза і велика шовкова шаль. Кінці шалі, перекинуті за спину, нагадували роздвоєну гриву. Весь її одяг переливався різними відтінками зеленого.
Іронічна усмішка, що грала на її повних вустах, виражала все те, заради чого її можна кохати і чого можна остерігатися в ній. У цій усмішці була гордість, а в контурах тонкого носа — спокійна упевненість. Сам не знаю чому, але я відразу відчув, що багато хто її гордість розглядає як зарозумілість, а певність плутає з байдужістю. Я цієї помилки не зробив. Її великі очі вражали своєю насиченою зеленню. Такими зеленими бувають дерева в яскравих барвистих снах. Таким зеленим було б море, якби воно могло досягти досконалості.
Вона й досі тримала мене за лікоть. Таким буває дотик коханої — знайомий і збудливий водночас, як вимовлена пошепки обіцянка. Мною оволоділо майже непереборне бажання притиснути її руку до свого серця. Можливо, мені й слід було так зробити. Тепер я знаю, що вона не стала б кепкувати з мене, їй це сподобалося б. І хоч ми були незнайомі, проте секунд із п’ять стояли, дивлячись одне на одного, а всі ті паралельні світи й паралельні життя, які могли б існувати, але ніколи існувати не будуть, оберталися довкола нас. Нарешті вона сказала:
— Вам поталанило. Ще трохи...
— Так,— усміхнувся я.
Вона поволі прибрала руку. Це був м’який природний жест, але я відчув розрив контакту між нами так гостро, неначе мене грубо висмикнули з глибокого щасливого сну. Я нахилився і глянув їй за спину.
— Що там таке?
— Я шукаю крила. Адже ви мій янгол-рятівник.
— Боюся, що їх немає,— відповіла вона з глузливою посмішкою.— В мені дуже багато від диявола.
— Та невже? — усміхнувсь я.— Цікаво, скільки саме?
Біля ятки стояв гурт людей. Один з них — гарний кремезний чоловік років двадцяти п’яти — гукнув:
— Карло, ходімо, яар[12]!
Обернувшись, вона помахала йому, потім простягнула мені руку, її долоня була міцна, та важко було сказати, які почуття вона виражає. Усмішка її була такою ж двозначною. Можливо, я сподобався їй, але не виключено, що вона просто хотіла скоріше закінчити розмову.
— Ви не відповіли на моє запитання,— сказав я, випускаючи її руку.
— Скільки в мені від диявола? — запитала вона з дратівливою напівпосмішкою.— Це дуже інтимне запитання. Мабуть, найінтимніше з усіх, які мені коли-небудь ставили. Та якщо зазирнете при нагоді в «Леопольд», то, можливо, з’ясуєте це.
Підійшли її друзі, і вона покинула мене. Це були молоді індійці, вбрані відповідно до європейської моди, поширеної у представників середнього класу. Вони раз у раз сміялися і дружньо ляскали один одного по спині, та жоден з них і не доторкнувся до Карли. Здавалося, її оточує аура, одночасно приваблива і недоступна. Я підійшов трохи ближче, вдавши, ніби мене цікавить, як продавець скручує листя. Вона щось казала друзям, але мови я не розумів. Голос її цією мовою набув незвичайної глибини. Либонь, це теж повинно було послужити мені попередженням. Як кажуть афганські свахи, «голос — половина любові». Але тоді я не знав цього, і моє серце кинулося в такі нетрі, куди навіть свахи бояться зазирати.
— Ось, містере Ліндсею, я узяв дві цигарки для нас,— сказав Прабакер, підходячи до мене.— Це Індія, країна бідняків. Тут не треба купувати цілу пачку цигарок. Одну цигарку купити досить. І сірники не треба.
Він сягнув до телеграфного стовпа поряд з яткою і зняв димучу конопляну мотузку, що висіла на гачку. Здувши з кінця мотузки попіл, він прикурив.
— А що це таке він загортає в листя, яке всі жують?
— Це називається паан[13]. Чудовий смак, і жування теж. Всі в Бомбеї жують його і плюють, жують і знову плюють без проблем, удень і вночі. Це для здоров’я дуже добре, багато жувати і рясно плювати. Хочеш спробувати? Я дістану для тебе.
Я кивнув — не тому, що мені кортіло скуштувати цього паану, а щоб побути ще якийсь час біля Карли. Вона трималася дуже природно і почувалась як удома на цій вулиці з її незбагненними порядками. Те, що дивувало мене, для неї було, мабуть, звичайною справою. Вона змусила мене пригадати чоловіка-іноземця в нетрищах, якого я бачив з вікна автобуса. Здавалося, вона теж перебуває у цілковитій злагоді з цим світом. Я позаздрив тому, як приязно і ласкаво ставляться до неї друзі.
Але це було не головне. Я не міг відвести очей від її досконалої краси. Я дивився на неї, і зітхання виривалися у мене з грудей. Серце моє немов лещатами здавило. Голос крові підказував: «Так, так, так». У стародавніх санскритських легендах мовиться про любов, зумовлену кармою, про існування зв’язку між душами, яким призначено зустрітися і покохати одна одну. Згідно з легендами, наречену впізнаєш з першого погляду, тому що твоя любов до неї проглядає в кожному її жесті, кожній думці, кожному русі й кожному почутті, що світиться в її очах. Ті ж легенди попереджують, що кохання може оволодіти тільки одною з цих двох душ. Але мудрість долі в такому разі протилежна любові. Любов не вмирає в нас саме тому, що вона не мудра.
— А, ти дивишся на цю дівчину! — вигукнув Прабакер, простеживши за моїм поглядом.— Ти думаєш, що вона вродлива, на[14]? Її звуть Карла.
— Ти знаєш її?!
— О так! Карла,— її всі знають,— відповів він таким гучним театральним шепотом, що я злякався, аби вона його не почула.— Ти хочеш познайомитися з нею?
— Познайомитися?
— Я можу поговорити з нею. Ти хочеш, щоб вона була твоїм другом?
— Що?!
— О так! Карла мій друг, і буде твоїм другом теж, мені здається. Можливо, ти навіть здобудеш багато грошей для своєї благородної особи в бізнесі з Карлою. Можливо, ви будете такими хорошими і тісними друзями, що робитимете разом багато сексу і створите повне задоволення своїм тілам. Я упевнений, що у вас буде дружнє задоволення.