Выбрать главу

Кілька рацій з такими ж позивними — ПТ-ікс — почали виходити в ефір у районі Парижа, а також у Швейцарії. Для боротьби з ними було сформовано спеціальну команду гестапо, абверу і СД, яку очолив найкращий спеціаліст РСХА [2] гауптштурмфюрер СС Гейнц Ланвіц. Команді підпорядкували першу роту радіонагляду абверу, її озброїли усіма технічними новинками, які тільки мали імперська радіопромисловість. У спеціалістів Ланвіца був навіть індукційний пеленгатор, який реагував не на сигнали рації, а на її магнітне силове поле.

Дна радіовзводи «команди Ланвіца» систематично, квадрат за квадратом прочісували Брюссель. Потужні «майбахи» з рамками пеленгаторів над кабінами оточили місто кільцем і повільно просувалися до центру. Крім них, у пошуках брали участь радіонамети — винахід «команди Ланвіца». Замасковані під ремонтні пересувні пункти компанії «Пост-Бельжик», вони стояли на вулицях і площах міста, переодягнуті в цивільне солдати удавали, що ремонтують телефонні кабелі, насправді ж удень і вночі стежили за ефіром.

Кільце навколо рації поступово звужувалося, але остаточно визначити, де ж саме працює ПТ-ікс, спеціалісти Ланвіца так і не могли.

Невідомий радист працював віртуозно, за складною системою. Різні дні місяця мали свої години передач, кожний вихід — свою частоту. Години й частоти зсувалися за заздалегідь визначеною шкалою — найдосвідченіші оператори ледве-ледве засікали рацію. Бувало, що «майбахи» просувалися за день на три-чотири десятки метрів.

Ланвіц, чия резиденція була в Парижі, спеціальним літаком прилетів у Брюссель. Наказав зібрати операторів. Стояв перед ними підтягнутий, на мундирі жодної порошини, чоботи віддзеркалювали сонячні зайчики. Він щойно поснідав, випив чашечку міцної кави. Був задоволений і самим собою, і ясним днем, що видався, нарешті, після остогидлих осінніх дощів, і тою владою, якою наділив його фюрер і яка вселяла в нього впевненість і підносила над людською потолоччю, котра складала населення цієї колишньої столиці. Так, колишньої — усякі розмови про бельгійський суверенітет Ланвіц вважав пустопорожніми балачками. Він і зараз господар тут, а мине час, і імперія розпростається вздовж усього узбережжя, і Атлантичний океан лизькатиме, як домашній пес, тіло величезного «третього рейху».

Ланвіц стояв, розставивши ноги й заклавши великі пальці обох рук за пасок. Він посміхався, уявивши арійського велетня, який закинув одну ногу в блискучому чоботі на Урал, другою наступив на Балкани, а пальці лівої руки вмочує в Атлантиці. Одного недбалого руху вистачить, щоб втопити в морі Англію, і вони зроблять це, бо поки існує пихатий Альбіон, жодний справжній німець не може спати спокійно.

Пауза затягувалась, та Ланвіц не помічав часу, посміхався мрійливо, і його усміхнене обличчя дивно контрастувало з похмурими фізіономіями підлеглих — певно, ця пауза йшла гауптштурмфюрерові на користь, бо створювала напруженість і пригнічувала людей.

Ланвіц знайшов єдино можливі в такій ситуації слова. Точніше, він не шукав їх, вони були продовженням отих думок про арійського велетня, навіяні гарним настроєм гауптштурмфюрера, його впевненістю в своїх словах. Слова його падали, як удари, як ляпаси.

— Я думав, — казав Ланвіц, — що очолюю найкращих спеціалістів рейху, а виявляється, мию справу із збіговиськом недолюдків і кретинів, які не можуть ліквідувати якусь паршиву рацію. Я підкреслюю: одну рацію, котра веде передачі з постійного місця. Ви розумієте, що я маю на увазі, панове?

Запитання було чисто риторичне, і, звичайно, ніхто не насмілився відповісти гауптштурмфюрерові. А Ланвіц помилувався сонячним зайчиком, що вигравав на носку його чобота, і погрозливо вів далі:

— Кожен мусить пам'ятати, що радисти потрібні всюди, і наша доблесна армія, яка веде бої під Сталінградом, вимагає щоденних поповнень. Дехто з вас зажирів, панове, і невеличка прогулянка на Східний фронт тільки надасть таким енергії. Я не збираюся тут довго говорити, бо певний, що зайві розмови завжди шкодять справі. Та я не хотів би, щоб ви подумали, ніби я тільки лякаю. Місяць тому я дав слово командуванню — і мені сказали: це доведено до відома самого фюрера, — що ми ліквідуємо бельгійського радиста в найкоротший термін. Місяць минає, а наскільки ми просунулися? З такими темпами шукатимемо його два роки, якщо взагалі коли-небудь знайдемо…

Гауптштурмфюрер обвів підлеглих уважним поглядом. Тепер усі видавалися йому на одне обличчя, всі дивилися на нього, та ніхто не насмілювався зазирнути у вічі.

Ланвіц знав, що даремно гримає на підлеглих, що кращих спеціалістів він навряд чи знайде в усьому рейху, — та не міг не гримати. Зрештою, підлеглих слід тримати в чорному тілі, в постійному страсі. Що ж це за солдат, який не боїться свого офіцера?

вернуться

2

РСХА — Головне управління імперської безпеки.