Джул Вест Вільямс провела 24 грудня в дев’ятнадцятигодинній поїздці на автобусі й на різдвяний ранок заснула в готелі аеропорту в Портленді, штат Орегон. Об одинадцятій годині вона вирушила до аеропорту, здала сумки в багаж на нічний виліт до Лондона, бізнес-клас. У фуд-корті[32] дівчина з’їла гамбургер. Потім купила кілька книжок і набризкалася незнайомими духами в дьюті-фрі.
12
Середина грудня 2016 року Сан-Франциско
За день до прогулянки Брук зателефонувала Джул.
— Де ти? — гаркнула Брук, навіть не привітавшись. — Ти не бачила Іммі?
— Ні, — Джул щойно закінчила тренування. Вона сіла на лавку біля фітнес-центру Гейт-Ешбері.
— Я надіслала їй купу повідомлень, але вона не відповідає, — сказала Брук. — Її немає у Snapchat[33] й Insta[34]. Я вже на межі, тому вирішила, що зателефоную тобі та розвідаю, що ти знаєш.
— Іммі нікому не відповідає, — сказала Джул.
— Де ти є?
Джул не бачила причин брехати.
— У Сан-Франциско.
— Ти в місті?
— Чекай, і ти в місті? — район Ла-Хоя, де мусила перебувати Брук, розташовувався у восьми годинах їзди звідси.
— Маю шкільних друзів, які вчаться в коледжі в Сан-Франциско, тому я забронювала номер у готелі й приїхала. Та, виявилося, що всі вони працюють або складають іспити аж до сьогодні. Уранці я мусила зустрітися із Чіпом Лаптоном, але він, зараза, відшив мене. Він навіть не відповідав на мої смс, поки я його чекала в передпокої з мертвими зміями.
— Мертвими зміями?
— Фу, — застогнала Брук. — Я в Академії наук. Чортів Лаптон сказав, що хоче піти на виставку герпетології. Я хочу залізти йому в штани, бо інакше я б ніколи не погодилася на таке. Іммі разом із тобою в Сан-Франциско?
— Ні.
— А коли в біса Ханука? Вона збирається додому на свято?
— Ханука зараз. Іммі не поїхала додому. Можливо, вона вирушила до Мумбаї. Я не впевнена.
— Добре. Тоді підходь, якщо ти в місті.
— До змій?
— Ага. Боже, мені нудно. Ти далеко?
— У мене…
— Не кажи, що в тебе є справи. Ми й далі писатимемо Іммі та змусимо її повернутися до нас. Вона має телефонний зв’язок у Мумбаї? Якщо ні, можемо надіслати імейли. Приїжджай і знайди мене на виставці, — сказала Брук. — Тобі треба записатись. Я надішлю тобі номер.
Джул хотіла побачити геть усе на світі. Вона ще не була в Академії наук. До того ж вона прагнула з’ясувати, що було відомо Брук про життя Імоджен після Віньярда. Отже, вона застрибнула в таксі.
Академія являла собою музей природничої історії, повний кісток динозаврів й опудал.
— Мені призначено зустріч о другій, — сказала Джул чоловікові за стійкою біля виставки герпетології.
— Посвідчення, будь ласка.
Джул надала йому посвідчення з коледжу, і він пропустив її.
— У нас понад триста тисяч екземплярів зі ста шістдесяти шести країн, — сповістив охоронець. — Гарного дня.
Колекція розміщувалась у кількох кімнатах. Атмосфера була наполовину як у бібліотеці, а почасти — як у сховищі. На полицях стояли скляні пляшки із законсервованими тваринами: зміями, ящірками, жабами й багатьма істотами, яких Джул не могла визначити. Всі вони були ретельно промарковані.
Джул знала, що Брук чекає на неї, але не надіслала смс про те, що вже приїхала. Натомість вона неквапно походжала проходами, щоб її кроків не було чути.
Вона фіксувала більшість назв тварин, яких роздивлялася. Xenopus leivis, шпоркова жаба гладенька. Crotalus cerastes, гримучник рогатий. Crotalus ruber, гримучник червоний. Вона запам’ятовувала імена гадюк, саламандр, рідкісних жаб, крихітних змій, які водилися лише на далеких островах.
Гадюки, скручені кільцями, застигли в брудному розчині. Джул торкалася рукою їхніх отруйних пащ, відчуваючи, як страх пронизує її.
Вона повернула за ріг і побачила Брук, котра сиділа на підлозі в проході, дивлячись на здорову жовту жабу на нижній полиці.
— Ти їхала цілу вічність, — мовила Брук.
— Я запала на змій, — відповіла Джул. — Вони такі могутні.
— Вони не могутні. Вони мертві, — сказала Брук. — Вони типу згорнулися кільцем у пляшці, і ніхто їх не любить. Боже, хіба це не гнітить, коли після твоєї смерті родичі типу консервують тебе у формальдегіді й тримають у величезній банці?
— Усередині них є отрута, — вела далі Джул, досі говорячи про гадюк. — Деякі з них можуть убити тварину, в тридцять разів більшу розміром за них. Хіба тобі не здається, що це дивовижне відчуття — мати таку зброю всередині себе?