Обличчя Імоджен було розквашене, з вуха, носа й розбитої щоки юшила кров. Її тіло різко смикнулось і затремтіло. Її шкіра була слизькою, дуже слизькою. Вона борсалася, розкинувши кінцівки, і вдарила Джул в обличчя тильним боком руки.
— Що в біса ти мені скажеш тепер? — знову крикнула Джул, благаючи. — Що ти хочеш мені сказати?
Тіло Імоджен Соколофф знову шарпнулось і завмерло.
Навколо них обох напливла кров.
Джул залізла назад у човен — і час зупинився.
Мабуть, минула година. Може, дві. Можливо, лише дві-три хвилини.
Жодна бійка не пройшла, як оця. Завжди був бойовик, героїзм, захист, змагання. Іноді помста. Ця була інакша. У морі плавало тіло. Кінчик маленького вуха з потрійним пірсингом. Ґудзики на манжеті сорочки, холодна блакить проти білого полотна.
Джул любила Іммі Соколофф так, як уміла любити когось. Дійсно любила.
Проте Іммі цього не хотіла.
Бідолашна Іммі. Вродлива, надзвичайна Іммі.
Джул відчула нудоту. Вона намагалася блювати, знову і знову, сидячи біля краю човна. Вона схопилася за нього, відчуваючи, що їй погано, плечі тремтіли. Вона викликала блювоту, але нічого не виходило. Це тривало хвилину-дві, перш ніж вона зрозуміла, що плаче.
Її щоки були слизькими від сліз.
Вона не мала намірів завдати шкоди Імоджен.
Ні, мала.
Ні, не мала.
Джул хотілося, щоб вона не мала намірів.
Якби ж усе можна було повернути! Вона прагнула бути іншою людиною в іншому тілі з іншим життям. Джул хотіла, щоб Іммі її полюбила, і вона ридала, бо цього тепер ніколи не станеться.
Потягнувшись, Джул схопила вологу, м’яку руку Іммі. Вона тримала її, далеко нахилившись над краєм човна.
Над головою почувся гул літака.
Джул кинула руку Іммі та проковтнула сльози. Її інстинкт самозбереження переміг.
Вона була досить далеко в морі. Двадцятихвилинна подорож на човні від Кулебри, десять хвилин від Кулебріти. Джул торкнулася води рукою.
Між двома островами від туристичного шляху до відкритого океану прямувала течія. Вона притягла Іммі якнайближче до човна та обкрутила її руки тросом, досить вільно, щоб не лишилося сліду. Трос був грубим, і зав’язувати його було незручно. Долоні Джул боліли, шкіра здиралася. Лише після кількох спроб вдалося зробити вузол, який тримався б.
Джул увімкнула двигун і повільно попрямувала у відкриту воду, пильнуючи течію. Коли море стало темним і глибоким, а вони опинилися далеко за межами пройденого шляху між Кулеброю й Кулебрітою, Джул розв’язала мотузку та відпустила Імоджен.
Тіло занурювалося дуже, дуже повільно.
Джул виполоскала линву і відшкребла її щіткою, яку знайшла в невеличкій коробці зі снастями. Її руки були подерті й трохи кривавили, однак на ній не зосталося слідів. Дівчина ретельно скрутила трос і поклала до човна. Вона відшкребла і помила весло.
Відтак попливла назад.
— Міс Соколофф? — Клерк у вестибюлі помахав Джул.
Вона зупинилась і глянула на нього.
Він подумав, що вона — це Імоджен. Досі ніхто не плутав їх.
Вони не здавалися надто схожими, але, звичайно, вони — дві молоді білі жінки, невисокі, з короткою зачіскою і ластовинням. У них був однаковий акцент зі східного узбережжя. Вони скидались одна на одну.
— Для вас надійшов пакунок, міс Соколофф, — сказав клерк, усміхаючись. — Він у мене, прямо тут.
Джул осміхнулася у відповідь.
— Ви просто чудові, — відповіла вона. — Дякую.
8
Другий тиждень вересня 2016 року Менемша[42], Мартас-Вiньярд, Массачусетс
За шість днів до того, як Джул забрала той пакунок, у будинку Іммі на Мартас-Віньярді на роботу не з’явився прибиральник. Його звали Скотт, йому було десь двадцять чотири — старший за Іммі, Джул і навіть Форреста, але Імоджен усе одно називала його прибиральником.
Власники, які здавали будинок в оренду, рекомендували Скотта для праці на подвір’ї та в домашньому господарстві. Басейн і гаряча ванна потребували ремонту. Будинок був просторий, із багатьма вікнами й дворівневими стелями у вітальні та їдальні. Шість світлових люків, п’ять спалень. Тераси спереду й позаду будинку. Трояндові кущі та інші насаджені рослини. Багато чому треба було давати лад.
Скотт мав широке, відкрите обличчя та плаский ніс. Він був білошкірим, з рожевими щоками, квадратним лицем і неслухняним темним волоссям. У нього були вузькі стегна й неабиякі м’язи на руках. Зазвичай він не вдягав сорочку, мав на голові бейсболку.
Уперше зустрівши Скотта, Джул не могла втямити, що саме він там робив. Скотт саме був на кухні зі шваброю й відром і мив підлогу. Він нічим не відрізнявся від численних тимчасових друзів Форреста й Іммі на острові, але ось він — із голим торсом, прибирає.