Коли всіх трьох уже трусило, а пальці посиніли, вони повернулися на ковдру Імоджен, і Джул опинилася посередині. З одного боку, загорнувшись у тематичний морський рушник, лежав Форрест, а з другого — обличчям до сонця вмостилась Імоджен, досі вкрита краплями води.
— Куди ти поїхала після Ґрінбраяра? — запитала Імоджен.
— Після того як мене вигнали, — відповіла Джул. — Ми з тіткою поїхали з Нью-Йорка.
— Тебе не виганяли, — уїдливо промовила Імоджен. Форрест відклав свій журнал.
— Ні, справді, мене вигнали, — обоє вже були зацікавлені. — Через проституцію, — сказала Джул.
Обличчя Імоджен потемніло.
— Жартую. Це був жарт.
Імоджен почала сміятися, повільно й тихо, затуливши рот рукою.
— Тіна, чи як там її, мала звичку хапати мене за штани і труси й різко натягувати вгору, а також виголошувала погрозливу маячню в роздягальні, — сказала Джул. — Зрештою я вдарила її головою об цегляну стіну. Як наслідок, їй накладали шви.
— Це та, з хвилястим волоссям? Висока? — уточнила Імоджен.
— Ні. Менша, та, що крутилася довкола високої.
— Не можу її уявити.
— Це на краще.
— І ти вдарила її головою об стіну?
Джул кивнула.
— Я забіяка. Можна назвати це даром.
— Забіяка? — перепитав Форрест.
— Боєць, — відповіла Джул. — Не задля розваги, але… ну, розумієш. Самозахист. Боротьба зі злом. Захист Готем-Сіті[46].
— Не може бути, щоб я ніколи не чула про те, як ти відправила дівчину до лікарні, — сказала Імоджен.
— Це тримали в таємниці. Тіна не хотіла про таке розповідати через те, що вона робила мені до того, як я її зупинила, розумієш? І це виставило б Ґрінбраяр у негарному світлі. Дівчата б’ються. Це сталося просто перед зимовим концертом, — пояснила Джул, — коли приїхали всі батьки. Мені дозволили заспівати на концерті, перш ніж вигнати. Пам’ятаєш? Керевей виконувала соло.
— О, так. Пейтон Керевей.
— Ми співали пісню Ґершвіна.
— І пісню «Рудольф»[47], — додала Імоджен. — Ми були занадто дорослі, щоб співати «Рудольфа». Це було сміховинно.
— Ти була вдягнена в синю оксамитову сукню зі шлярками попереду.
Імоджен закрила обличчя долонями.
— Не можу повірити, що ти пам’ятаєш цю сукню! Мати завжди змушувала мене вбиратися в таке на свята, а ми ж навіть не святкували Різдво. Вдягала мене, наче американську ляльку.
Форрест штурхнув Джул у плече.
— Ти, мабуть, восени почнеш навчатися в університеті.
— Насправді я рано закінчила середню школу і вже рік як студентка.
— Де?
— У Стенфордському університеті.
— Знаєш Еллі Торнберрі? — запитала Імоджен. — Вона також там навчається.
— Не згадаю.
— А Вокера Д’Анджело? — запитав Форрест. — Він здобуває ступінь з історії мистецтва.
— Форресту подобається університет, — сказала Імоджен. — А для мене він був наче будинок у чортовому пеклі, тож я більше не навчаюся.
— Утім, ти не дуже й намагалася, — заперечив Форрест.
— Ти говориш, як мій батько.
— О, бу-бу-бу.
Іммі наділа сонцезахисні окуляри.
— Форрест пише роман.
— Що за роман? — спитала Джул.
— Трохи Семюела Беккета[48] в поєднанні з Гантером С. Томпсоном[49], — відповів Форрест. — А ще я великий шанувальник Пінчона[50], тому відчуватиметься його вплив.
— Прапор тобі в руки, — сказала Джул.
— Ох, ти справді забіяка, — озвався Форрест. — Мені типу вона подобається, знаєш, Імоджен?
— Йому подобаються норовливі дівчата, — пояснила Імоджен. — Це одна з його небагатьох привабливих якостей.
— А нам він подобається? — запитала в неї Джул.
— Ми терпимо його, бо він має гарну зовнішність, — відповіла Іммі.
Визнавши, що зголодніли, вони пішли по крамницях Аквінни[51]. Знайшовши скупчення торговельних кіосків з їжею та напоями, Форрест замовив три паперові пакети з картоплею фрі на всіх.
Іммі широко всміхнулася до хлопця за стійкою і сказала: «Ти сміятимешся з мене, але мені типу потрібні чотири скибочки цитрини на лимонад. Я шаленію від цитрин. Можеш зробити це для мене?»
50
Американський письменник, відомий своїми складними прозовими творами, представник постмодернізму.