Отже, у віці тринадцяти років Імоджен Соколофф стала більш свідомою щодо власного статусу сироти, ніж коли-небудь раніше, і почала читати історії, які стануть наріжним каменем у її внутрішньому світі. Уперше вона звернулася до книжок про сиріт у школі, коли її підштовхували до читання. Таких було багато. «Мені подобався одяг, пудинги і кінні екіпажі», — розповідала вона Джул.
Іще в червні Джул та Імоджен почали жити разом у будинку, який Іммі орендувала на острові Мартас-Віньярд. Того-таки дня вони поїхали до фермерського кіоску, де можна самим обирати квіти.
— Мені подобалася «Гейді»[9] та ще казна-який відстій, — вона нахилилася над кущем жоржин, тримаючи ножиці. — Але згодом від усіх тих книжок мені хотілося блювати. Героїні увесь час були такі грьобано радісні. Взірці жіночої самовідданості. Типу: «Я до смерті голодна! Прошу, з’їж мою єдину булочку!» Або: «Я не можу ходити, я паралізована, але я все одно бачу яскравий бік життя, щасливий-щасливий!» Хочу сказати, що «Маленька принцеса»[10] і «Полліанна»[11] продають тобі купу огидної брехні. Щойно я зрозуміла це, як покінчила з ними.
Завершивши складати свій букет, Іммі вилізла на дерев’яний паркан. Джул досі збирала квіти.
— У середній школі я читала «Джен Ейр», «Ярмарок марнославства», «Великі сподівання» і таке інше, — вела далі Іммі. — Вони типу про сиріт, які балансують на краю.
— Книжки, які ти мені дала, — уторопавши, мовила Джул.
— Ага. Наприклад, у «Ярмарці марнославства» Беккі Шарп — одна велична машина амбіцій. Вона залишається ні з чим. У Джен Ейр напади люті, під час яких вона кидається на підлогу. Піп у «Великих сподіваннях» — шахрайка і жадібна до грошей. Усі вони прагнуть кращого життя та йдуть за ним, і всі вони морально нестійкі. Це робить їх цікавими.
— Мені вони вже подобаються, — сказала Джул.
Іммі вступила до коледжу Вассара завдяки своєму есею про тих персонажів. До того ж, зізнавалася вона, навчатись їй не подобалося. Вона не любила, коли люди вказували їй, що робити. Коли викладачі давали завдання читати давніх греків, вона цього не робила. Коли її подруга Брук порадила їй прочитати Сюзанну Коллінз, вона також цього не зробила. А коли її мати сказала, що їй треба завзятіше вчитись, Іммі покинула школу.
Звісно, тиск не був єдиною причиною, через яку Іммі покинула коледж. Ситуація виявилася вкрай складною. Утім, головну роль відіграла вдача Патті Соколофф — прагнення усе контролювати.
— Моя мама вірила в американську мрію, — розповідала Імоджен. — І хотіла, щоб я також у неї вірила. Її батьки народились у Білорусі. Вони по повній купилися на це. Знаєш, панує думка, що тут, у США, будь-хто може досягти вершини. Неважливо, звідки ти розпочинаєш, — одного дня ти зможеш керувати країною, розбагатіти, мати власний особняк. Так?
Ця розмова відбулася трохи пізніше, влітку на Мартас-Віньярді. Джул та Іммі були на пляжі Мощап. Вони лежали на великому бавовняному покривалі.
— Це дійсно мрія, — сказала Джул і поклала до рота картопляну чипсину.
— Родина мого батька також на це купилася, — Іммі вела далі. — Його дідусь і бабуся приїхали з Польщі й винаймали тут житло. Справи в дідуся йшли добре, і він придбав гастрономічну крамницю. Мій батько мусив рухатися ще далі — стати першим у родині, хто піде до коледжу, і він саме так і вчинив. Він став типу провідним юристом. Його батьки пишалися ним. Їм здавалося, все просто: залиште стару країну позаду і створіть власне життя. А якщо вам не поталанило в повній мірі прожити американську мрію, то ваші діти зроблять це за вас.
Джул полюбляла слухати, як Іммі розповідає. Вона ніколи не зустрічала того, хто так відверто розмовляв. Мова Іммі була нескладною, але також безжалісно цікавою й рясною на думки. Вона, схоже, не піддавала себе цензурі й не прикрашала свої речення. Вона просто розповідала, як потік, завдяки чому мала вигляд, наче постійно запитує щось, та здавалася відчайдушною, аби бути почутою.
— Країна можливостей, — промовила Джул лише для того, щоб подивитись, який напрямок обере Іммі.
— Це те, у що вони вірили, але я не думаю, що це дійсно правда, — відповіла Іммі. — Типу півгодини перегляду новин вистачить, аби збагнути, що тут більше можливостей для білих людей. І для тих, хто розмовляє англійською.
— І для людей із твоїм типом акценту.
— Зі східного узбережжя? — запитала Іммі. — Гадаю, так. І для неінвалідів. О, і для чоловіків! Чоловіки, чоловіки, чоловіки! Чоловіки досі розгулюють, наче Сполучені Штати — це велика цукерня й усі тістечка для них. Ти так не вважаєш?
9
Повість про події в житті маленької дівчинки, що живе під опікою свого діда у швейцарських Альпах, автор Йоганна Шпірі.