— А що зробиш із грошима? Відкладеш на коледж?
Він киває головою.
— До коледжу я все одно вступлю, так чи інакше. Щодо цього я не переймаюся. Гроші підуть на Чапел-ридж. Тіна переходить до нього цього року. Ви не уявляєте, яка вона щаслива.
— Це добре, — каже Ходжес. — Дійсно, добре.
Вони деякий час сидять мовчки, дивлячись на скриню. На доріжці лунають кроки й чоловічі голоси. Двоє молодиків, що з’явились, одягнені майже в однакові картаті сорочки та джинси, на яких ще видно магазинні складки. У Ходжеса з’являється підозра, що вони вважають, ніби в глибинці всі так одягаються. У одного на шиї висить фотоапарат, другий несе спалах.
— Як пообідали? — запитує Піт, коли вони починають по камінню переходити струмок.
— Чудово, — відповідає той, що з фотоапаратом. — Ми були в «У Денні». «Місяці над шиночкою»[141] — це щось! Самі оладки в них — справжній кулінарний шедевр. Але за роботу, Піте. Спочатку зробимо кілька знімків, де ти сидиш навпочіпки біля скрині. Ще я хочу зняти, як ти в неї заглядаєш.
— Вона порожня, — заперечує Піт.
Фотограф багатозначно стукає себе пальцем по лобі.
— Люди включать уяву. Почнуть гадати: «Що він відчував, коли першого разу відкрив скриню і побачив усі ці літературні скарби?» Розумієш?
Піт підводиться, обтрушує джинси, які набагато більше поношені й виглядають набагато природніше.
— Хочете подивитися, як проходитиме зйомка, містере Ходжес? Не кожен вісімнадцятирічний гідний портрета на всю шпальту в «Нью-Йоркері» поруч зі статтею, яку сам написав.
— Я б із задоволенням, але на мене очікує одна справа.
— Добре. Дякую, що прийшли й вислухали.
— Можеш вставити дещо до свого оповідання?
— Що?
— Те, що все почалося не з того, як ти знайшов цю скриню. — Ходжес дивиться на неї: чорну, потерту, стару, з подряпаними застібками і вкритою цвіллю кришкою. — Усе почалося з людини, яка принесла її сюди. І коли тобі хочеться звинувачувати себе за те, на що це обернулося, згадуй слова, які повторює Джиммі Ґолд: «Лайно? Ну й насрати!»
Піт сміється й простягає руку.
— Гарна ви людина, містере Ходжес.
Ходжес тисне руку.
— Називай мене Білл. Зараз нумо, посміхайся в камеру.
На протилежному березі він зупиняється й дивиться назад. За вказівкою фотографа Піт сидить навпочіпки, поклавши одну руку на потерту кришку скрині. Класична поза господаря, вона нагадала Ходжесу світлину, на яку натрапив одного разу, це був Ернест Гемінґвей, що присів поруч із убитим ним левом. Але на обличчі Піта немає й натяку на пихату, усміхнену, обмежену впевненість у собі. Обличчя Піта каже: «Мені це ніколи не належало».
«Збережи цю думку, хлопче, — думає Ходжес, прямуючи до машини. — Збережи цю думку».
Він сказав Піту, що на нього чекає одна справа. Це не зовсім так. Він міг би сказати, що на нього чекає робота, але й це не зовсім так. Хоча це було б ближче до істини.
Незадовго до того, як він вийшов із дому на зустріч з Пітом, йому зателефонувала Беккі Хелмінгтон із клініки травматичних уражень мозку. Щомісяця він виплачує їй невелику суму, щоб вона розповідала йому про стан Брейді Хартсфілда, пацієнта, якого Ходжес називає «мій хлопчик». Ще вона повідомляє йому про все незвичайне, що відбувається у відділенні, і передає останні чутки. Раціональний розум Ходжеса наполягає на тому, що всі ці чутки, не мають сенсу, що за ними нічого немає, і що для будь-якої події можна знайти раціональне пояснення, але його розум це не тільки раціональна верхівка. Під нею тягнеться цілий підземний океан — він вважає, що в кожної людини в голові є такий океан, — у якому плавають дивні істоти.
— Як син? — запитує він Беккі. — Сподіваюся, останнім часом не падав із дерев?
— Ні. У Роббі все відмінно. Уже читали сьогоднішню газету, містере Ходжес?
— Ще навіть не діставав її з сумки. — У цій новій ері, коли все доступно за один клік через інтернет, трапляються дні, коли він зовсім не дістає газети з сумки, і та стоїть поряд з «Лей-Зі-Боєм», як покинута дитина.
— Загляньте в розділ міських новин. На другу шпальту. Потім передзвоніть мені.
За п’ять хвилин.
— Святий Боже, Беккі!
— От і я так само подумала. Вона була дивовижною дівчиною.
— Ви сьогодні у відділенні?
— Ні, я зараз у сестри гостюю, на півночі штату. Вирішили разом провести вікенд. — Беккі ненадовго замовкає. — Узагалі-то, я подумувала, коли повернуся, перевестися у відділення інтенсивної терапії в головному корпусі. Там зараз є місце, і я втомилася від доктора Бабіно. Правду кажуть: іноді неврологи бувають більш божевільними, ніж їхні пацієнти. — Помовчавши, вона додає: — Я б сказала, що й від Хартсфілда втомилася, але це буде не зовсім правильно. Якщо чесно, я його трохи боюся. Так само, як боялася місцевого будинку з привидами, коли була маленькою.
141
«Moons Over My Hammy» — фірмове блюдо мережі закусочних «Denny’s»: сендвічі з шинкою й омлетом. Подається з картопляними оладками.