— Справді?
— Ага. Я знала, що там немає привидів, але, з іншого боку, що, якщо вони там були?
Ходжес прибуває до шпиталю на початку третьої, і цього передсвяткового дня клініка травматичних уражень мозку здається як ніколи безлюдною. У кожному разі, у денний час.
Чергова сестра — на бейджику зазначено: Норма Вілмер — дає йому відвідувацький пропуск. Прикріплюючи його до сорочки, Ходжес говорить мимохідь:
— Я чув, у вас у відділенні вчора сталася трагедія.
— Я не можу про це говорити, — відповідає сестра Вілмер.
— Коли це сталося, ви чергували?
— Ні. — Вона повертається до своїх паперів та моніторів.
Нічого, про подробиці він може дізнатися від Беккі, коли вона повернеться й знайде час проревізувати свої джерела. Якщо вона доведе до кінця свій план і переведеться (для Ходжеса це найкраща ознака того, що тут справді щось відбувається), він знайде іншого помічника. Серед медсестер є завзяті курці, незважаючи на те, що вони знають про шкідливість цієї звички, а такі люди завжди раді заробити на кишенькові витрати.
Ходжес неквапливим кроком наближається до палати 217, відчуваючи, що серце його б’ється сильніше й швидше, ніж зазвичай. Ще одна ознака того, що він почав ставитися до цього серйозно. Історія, розказана в ранковій газеті, неабияк вразила його.
Дорогою він зустрічає Бібліотечного Ела з його звичайним візком і звично вітається:
— Привіт, Еле. Як справи?
Ел відповідає не одразу. Спочатку він начебто навіть зовсім не помічає його. Схожі на синці круги в нього навколо очей здаються темнішими, ніж завжди, а волосся, яке зазвичай акуратно зачесане, зараз скуйовджене. І навіть бейджик його висить догори ногами. Ходжесові знову спадає на думку: «Невже він справді починає потроху втрачати зв’язок із реальністю?»
— Усе гаразд, Еле?
— Звичайно, — байдужо вимовляє Ел. — Усе гірше за те, що ви не бачите, чи не так?
Ходжес не знає, що відповісти на це non sequitur[142], і Ел іде, перш ніж він щось вигадає. Ходжес проводжає його спантеличеним поглядом, після чого продовжує шлях.
Брейді сидить на своєму звичайному місці біля вікна, у своєму звичайному одязі: джинси й картата сорочка. Хтось його підстриг. Погано. Волосся зрізане майже під корінь. Але Ходжес сумнівається, що хлопця це хоч якось бентежить. Навряд чи найближчим часом йому пощастить сходити на танці.
— Привіт, Брейді. Давненько не бачилися, як сказав корабельний священик матінці-ігумені.
Брейді продовжує дивитися у вікно, у голові Ходжеса звичні старі питання беруться за ручки й починають водити таночок. Чи бачить Брейді там що-небудь? Чи знає він, що в нього відвідувач? Якщо так, то чи розуміє, що це Ходжес? Чи думає він взагалі? Іноді він думає — принаймні цього достатньо, щоб вимовити кілька простих речень — і у відділенні фізіотерапії може пройти футів сорок[143] по тому, що пацієнти називають Поточною вулицею, але що це означає насправді? Риби плавають в акваріумі, але це не означає, що вони думають.
Ходжес думає, що усе гірше за те, що ви не бачите.
Що б це означало?
Він бере фотографію в срібній рамочці, на якій Брейді з матір’ю обіймаються й посміхаються на всі зуби. Якщо цей сучий потрух коли-небудь когось і любив, то це свою любу матусю. Ходжес дивиться, чи спричинить якусь реакцію те, що відвідувач узяв до рук фотографію Дебори Енн. Жодної реакції не видно.
— А вона виглядає гарячою штучкою, Брейді. Вона була гарячою жінкою? Така собі розпусна матуся?
Немає відповіді.
— Я тільки тому питаю, що, коли ми влізли у твій комп’ютер, знайшли там кілька відвертих її фотографій. Ну, знаєш, пеньюарчики, нейлонові панчішки, ліфчики, трусики. Вона в такому вигляді мені здалася дуже нічого. Решті копів теж, коли я показав їм знімки.
Незважаючи на те, що цю брехню він вимовляє зі звичайною розбещеністю, це, як і раніше, не викликає жодної реакції.
— Ти її трахав, Брейді? Можу посперечатися, що хотів.
Що це? Найменший рух бровою? Трохи помітне смикання куточка рота?
Можливо, але Ходжес знає, що це цілком могло бути грою його уяви, оскільки він хоче, щоб Брейді чув його. Ніхто в Америці не заслуговує більше солі на рани, ніж цей душогубний гівнюк.