З марною люттю я вхопився за бильця крісла. Просто переді мною єдина жінка, яку я любив, відріклася від мене, з огидою відкинула мене і пропонувала себе іншому чоловікові так само імпульсивно й шалено, як колись мені. Ні, клянуся усіма чортами з пекла, це було гірше! Бо я завзято добивався її, а він не докладав жодних зусиль.
— Одна умова? — її дзвінкий голос ясно пролунав студією. — Я віддаю себе вам, мій повелителю, мій коханку; віддаю своє тіло і свою душу. Які умови можуть мати для мене значення?
— Ну, — сказав цар Лам, — це насправді лише одна невеличка умова; і щоб довести, що я дотримуюсь обіцянок, я мушу дотримуватись їх усіх. Бачите, я пообіцяв вилікувати сера Пітера також, і моя умова така, що він їде з нами.
Вона скочила на ноги, наче її вкусила кобра. Її довгі руки безпорадно хапалися за повітря. Це було невимовне приниження. Лам сховав до кишені свою люльку, став на ноги і потягнувся, наче величезний ледачий лев. Він обійняв її і міцно тримав, втупивши очі у її змордоване обличчя; нерівна лінія її червоних уст витягнулась у трагічну гримасу, крізь яку відмовлявся вискочити застиглий крик.
Він лагідно потряс її за плечі. Її напружені м’язи почали розслаблятися.
— Ну, тоді домовились, моя маленька дівчинко, — сказав він.
Її рот закрився, а тоді звився у витончену й щасливу посмішку. В її очах згас похмурий вогонь пристрасті, і вони загорілися світлом розуміння.
Він обхопив її стан рукою і підвів до мене. Взяв мене під руку і підняв з крісла, як Геркулес, що дістався найчорніших глибин пекла і витяг прокляту душу на боже світло.
Він з’єднав наші руки і накрив зверху своїми.
— Що Бог поєднав, — урочисто сказав він, — того людина нехай не розлучає.
Він розвернувся на підборах і перетворився на людину рішучих і швидких дій.
— Мейзі, — сказав він, — у вас є ключ. Підіть організуйте, щоб їхні речі були спаковані й чекали у камері схову на вокзалі Вікторія. Лало, зателефонуйте і зарезервуйте для цих добрих людей місця і каюту на кораблі. Лондон не місце для нас — навколо надто багато філантропів, які шукають, кого б собі зжерти. Зв’яжіться з Дюпоном і попросіть його відправити вечерю на п’ятьох на сьому годину. О десятій ми сядемо на потяг і будемо в Телепилі sabse jeldi[22].
Мейзі пішла, а Лала була біля телефону ще до того, як він закінчив говорити. Він повернувся до нас із таким же показним поспіхом.
— Ну от, молоді люди, — жваво сказав він, — ваші нерви порвало на шматки, і це не дивно. Білі таблетки обом і трішки Г, щоб їх підсолодити. І ви не обідали! Це дуже погано. Ми влаштуємо собі старомодне «високе чаювання». У відерку для вугілля чи десь там має бути якась їжа. Лала може щось приготувати, поки я зроблю тости з маслом. Ви собі посидіть, поговоріть, сплануйте медовий місяць номер вісім, чи який він у вас за рахунком. І прошу мене не чіпати, бо я буду дуже зайнятий. Насправді нам дуже пощастило, що я звик збиратися у трирічну подорож навколо світу за три хвилини.
Поки чай був готовий, минуло півгодини. Лу і я сиділи на канапі, зажурені й приголомшені від того, через що нам довелося пройти. Морально, психічно, фізично — ми обоє потерпали від найважчої втоми. І все ж її хвилі даремно билися об мовчазну і непохитну скелю нашого піднесеного блаженства. Я не міг цього пояснити. Ми були надто виснажені. І все ж ми знали, у найглибших куточках наших свідомостей, оголених, без верхніх безжалісно зірваних шарів, що це щастя існує. Воно завжди існувало, ще «до початку часів», і завжди існуватиме. Час і простір тут не мають жодного значення. Це була невимовна єдність, у вічності, наших індивідуальностей.
Я не буду описувати жодних деталей нашої подорожі до Телепила. Якщо люди довідаються про красу цього місця, то дуже скоро її зіпсують. Однак не буде ніякої шкоди, якщо розповісти, на що схоже це місце, хоча б через те, що не менше як три тисячі років тому воно стало одним з найвідоміших місць у світі. А одна з його головних претензій у тому, що навіть тоді воно було відоме своїми руїнами забутих цивілізацій. Сьогодні на величній скелі, що нависає над містом, рука людини понашкрябувала й залишила по собі ефемерні карлючки.
Наближаючись до Телепила з заходу, ми були приголомшені виглядом цієї могутньої скелі, що увірвалася в поле нашого зору, коли потяг завернув за поворот. Як ще один Ґібралтар, вона виділялася на тлі неба на висоті тисяча двісті футів над рівнем моря. Вона простягла дві величезні лапи над містом, наче лев, що припав до землі й бавиться зі своєю здобиччю перед тим, як її зжерти, — і це дійсно так.