Ми помітили, що, незважаючи на альпійське повітря, не було анінайменшого апетиту, щоб поснідати, і ми з миттєвим взаєморозумінням дійшли висновку, що їжа смертних — надто вульгарна для богів.
Взаєморозуміння було таким сильним і таким витонченим, таким закарбованим у наших серцях, що ми просто не могли усвідомлювати той грубий, голий факт, що ми колись існували як окремі істоти. Минуле у спокійному спогляданні блаженства стиралося з нашої пам’яті. Ми зрозуміли природу незмінної радості, що випромінюють статуї Будди; загадковий тріумф посмішки Мони Лізи і неземної, невимовної веселості образу Аід Ламуро.
Ми курили у яскравій тиші, поки експрес мчав рівнинами Ломбардії. Випадкові фрагменти «Рядків, написаних серед Євганейських пагорбів» Шеллі проносилися у моїй голові, немов пурпурові й блакитні примари.
Комерціалізація перетворила ці міста здебільшого на арену боротьби і вигрібні ями. Але Шеллі не припиняє сяяти, як саме сонце.
Усе, чого він торкався своїм пером, розквітло у безсмертя. І Лу, і я перебували у країні, яку побачив його пророчий погляд.
Я уявив собі цю незрівнянну ідилію, не буду називати її островом, куди він запрошує Емілію у своєму «Епіпсхідіоні».
Лу і я, моє кохання і я, моя дружина і я, ми не лише прямували туди; ми завжди були там і завжди будемо. Бо назва острова і будинку, ім’я Шеллі, ім’я Лу і моє — усі вони були одним іменем — Любов.
Я помітив, що насправді наші фізичні сутності, здається, були лише проекціями наших думок. Ми обидва швидко і глибоко дихали. Наші лиця розчервонілися від збагаченої сонячним світлом крові, що пульсувала у ритмі вальсу нашого кохання.
Вальсу? Ні, це було щось несамовитіше за вальс. Мазурка, мабуть. Ні, у наших душах було щось іще більш шалене.
Я подумав про дике циганське фанданґо Ґранади, про фанатичне релігійне божевілля мавританських бунтівників, що рубають себе посвяченими топірцями, поки кров не почне заливати їхні тіла, безумно забарвлюючи у червоне кинджальні промені сонця й утворюючи на гарячому, втоптаному піску брудні, схожі на невеличкі струпи калюжі.
Я подумав про менади і Бахуса і я бачив їх палкими очима Еврипіда і Свінберна. Та мені було цього замало, і я вимагав ще дивовижніших символів. Я перетворився на верховного шамана людожерів, який під час пиру доводить юрбу жовтих убивць до стану звірячої жорстокості, в той час як божевільний ритм тамтамів і зловісний пронизливий звук ревунів знищують усе людське і перетворюють присутніх на первозданну енергію; а валькірії-вампіри верещать і злітаються у центр бурі.
Я навіть не знаю, чи це можна назвати видінням, або як узагалі класифікувати таке з точки зору психології. Це просто відбулося зі мною і Лу, хоча ми досить пристойно сиділи собі у своєму купе. Ставало дедалі зрозуміліше, що якимсь незрозумілим чином затягнуло у дивовижний вихор справжньої істини Аід — звичайну, просту невчену дівчину.
Нормальна діяльність і реакція мозку й тіла — це просто численні дурнуваті вуалі на обличчі Ізіди.
Що з ними сталося — не мало значення. Трюк був у тому, щоб знайти спосіб змусити їх замовкнути.
Я збагнув вагу і цінність слів. Вона залежить не від традиційного значення слова, а від священних знаків, що всередині.
Назви не мають конкретного значення, але вони визначають атмосферу поеми. Величне виростає з нерозбірливого.
Я зрозумів, чим захоплюють імена в оповіданнях Лорда Дансені. Я зрозумів, як чаклунські закляття, схожі на співучі піски, завивання гностиків, мантри ревних індусів, закручують людську душу, поки вона не увійде у блаженний транс.
Навіть географічні назви місцевості, повз яку прямував наш потяг, приводили мене у захват лише тому, що були мені незнайомі та милозвучні.
Неймовірне захоплення викликав у мене надпис італійською «E pericoloso sporgersi»[9]. Безперечно для всіх, хто розмовляє італійською, особливого значення він не має. Та для мене це був ключ до дверей магії. Чомусь я пов’язував його з моєю любов’ю до Лу. Усе було символом моєї любові до Лу, окрім тих випадків, коли безглузді й надокучливі знання свідчили про протилежне.