Выбрать главу

Адольфо Бйой Kacapec

Щоденник війни зі свиньми

Від перекладачки

Дуже людська історія: попри всю свою особисту й суспільну вартість від якогось моменту ти стаєш незручним. Псуєш загальну глянцеву картинку, руйнуєш струнку статистику. Тож тебе намагаються знецінити, запхати в темний закуток чи й узагалі знищити фізично. Про це — зокрема — пише Адольфо Бйой Касарес у книжці «Щоденник війни зі свиньми». І це ж пізнав він на власному життєвому досвіді.

Аргентинського велета, одного з найважливіших письменників іспаноамериканської літератури, звикли вважати кимось на кшталт «зброєносця Борхеса». Це вислід проживання митця у конкретних історичних обставинах: Бйой справжня дуалістична особистість: він утілює неабиякі мистецькі чесноти, а водночас риси, що викликають заздрість і роздратування. Народжений в елітному районі Буенос-Айреса, у заможній родині, яка заохочувала його літературні спроби, Бйой був модником і улюбленцем жінок, інтелектуальним денді, мандрівником, що легко провадить учені бесіди й ніби завиграшки пише потужні романи. Чи не кожен крок Бйоя засвідчував письменницьку відвагу та аристократичну зневагу до мас — і саме тому в інтелектуальних колах Аргентини довго існувала невисловлена згода применшувати його значення як самостійного автора. Передусім тут, поміж цими ударними точками біографії, варто шукати ключів до роману «Щоденник війни зі свиньми».

Утім, це не єдиний виклик, що його кидала своєму письменникові, майже ровеснику XX століття, Аргентина під час та після Другої світової війни: офіційно нейтральна до капітуляції Німеччини, хоч і розшарпана діяльністю власних диктаторів, вона перетворюється на сховок для різномастих нацистів; відтак світова війна, завершена в Європі, для певного кола громадян Аргентини тільки розпочинається, невидима оку, та від цього не менш виснажлива й смертоносна. Одержимі демонами свині кидаються з кручі у воду й прибиваються до берегів Південної Америки. Чума, описана Альбером Камю, будить своїх пацюків і шле їх конати на вулиці щасливого міста. І тепер у його кав’ярнях, салонах та університетських аудиторіях письменники, як ніколи, мусять залишатися самі собою у світі, який бути собою вже перестав.

Звісно, «Щоденник війни зі свиньми» — роман політичний, хай як буквально його читати, а надто сьогодні, у світі, що дедалі нестримніше оновлюється, часом демонстративно вибиваючись зі старих та віджилих форм (чи всі вони, втім, старі й аж такі неактуальні?), надто в тій його частині, що називається Україною, — скаліченій комуністичною і новітньою російською агресією. І все-таки я не знаю іншої такої виразно мистецької сповіді письменника та публічного інтелектуала, присвяченої всьому цінному для автора — минулому, друзям, з якими у найстрашніші роки світової катастрофи складалося інтелектуальні головоломки (герої роману, Ісідро Відаль і компанія, мають багато спільного з «борхесівським» товариством Бйоя Касареса), бібліотекам, енциклопедичним знанням, які не рятують світу (рятують, звісно, але не тоді, коли світ найдужче благає про порятунок), та майбутньому — друзям, бібліотекам, енциклопедичним знанням і сумнівам. Тепер уже сумнівам — у тому, де твоє місце, яким воно буде, яким воно може бути після всього, що сталося і нікуди не зникло? Здається, насамперед сумнівам.

«Щоденник…» — роман європейський і світовий, бодай за рівнем відповідальності автора перед людством за все обдумане й висловлене; проте водночас роман аргентинський та іберійський, написаний з відчутним духом дуенде, який часто плутають з магічним реалізмом, дарма що тут годі шукати магії. Ні, тут немає привидів чи істот з античної міфології, але я не певна, чи без «Щоденника…» з людством стався б, скажімо, «Хребет диявола», а після нього ще й «Лабіринт фавна».

І все-таки Бйой — тобто, даруйте, Ісідро Відаль — виходить з роману, не розуміючи, як існуватиме далі все те, що лишилося в нього після воєнних утрат. Чи можливе мистецтво після концтаборів і з живими нагадуваннями про них. Утім, здається, що той-таки Бйой, незмінний автор власного персонажа й самого себе, наприкінці роману дає цілком однозначну відповідь на це запитання. Яку — вирішувати читачам.

Анна Вовченко

І

Понеділок, 23 — середа, 25 червня

Ісідоро Відаль, якого сусіди знали як дона Ісідро, від минулого понеділка не виходив зі своєї квартири й намагався не потрапляти нікому на очі. Хоча, звісно, деякі мешканці та ще дівчата з ательє у великій залі навпроти бачили, як він час до часу вибігає зі свого лігва. У заюрмленому будинку відстані були немалі, а до вбиралень доводилося бігати через два подвір’я. Та все ж у своїй квартирці, що складалася з його власної кімнати й суміжної, котра належала його синові Ісідоріто, дон Ісідро був відрізаний від усього світу. Син працював вахтером у вечірній школі на вулиці Лас-Ераса, тож прокидався пізно і забирав газету, якої батько цілий день насилу міг дочекатися; ще й постійно забував віддати радіоприймач у ремонт, як обіцяв. Позбавлений свого благенького апарата, Відаль не міг слухати щоденних «Кухонних балачок» такого собі Фаррелла[1], як подейкували — таємного очільника молодотурків, руху, що спалахнув, немов метеор, посеред нашої довгої політичної ночі. Перед друзями, які ненавиділи Фаррелла, він захищав його, навіть палко захищав, щоправда, відкидаючи деякі аргументи названого вище каудильйо, не так виважені, як злостиві, осуджував його брехливі й наклепницькі заяви; утім, не приховував захвату перед його ораторськими здібностями, м’яким, істинно аргентинським тембром голосу і, претендуючи на об’єктивність, вважав заслугою те, що Фаррелл та його прибічники будили в мільйонів парій почуття власної гідності.

вернуться

1

Прототипом персонажа, ймовірно, став Едельміро Хуліан Фаррелл (1887–1980) — аргентинський диктатор, фактичний президент країни протягом 1944–1946 років (тут і далі — прим. перекл.).