Одинадцятого серпня я отримав листа від Ібнхальдуна, у листі йшлося про те, що чотирнадцятого я повинен пройти певне непросте випробування, і маю до цього підготуватися.
— І як ви мали підготуватися до випробування? — поцікавився Пароді.
— Три дні поспіль я мав пити тільки чай, а крім того, вивчити знаки Зодіаку в тому порядку, в якому вони надруковані в альманасі «Бристоль»[50]. На роботі, в Санітарному управлінні, де я працюю першу половину дня, я сказав, що захворів. Спершу мене дуже здивувало, що церемонія втаємничення відбудеться в неділю, а не у п’ятницю, та лист містив пояснення: для такого важливого іспиту найбільше підходить саме благословенна Свята неділя. Я мав з’явитися на віллі до півночі. Цілу п’ятницю та цілу суботу я намагався бути максимально спокійним, але в неділю я прокинувся у тривозі.
Бачте, доне Ісидро, зараз я думаю, що вже тоді мені передчувалося щось лихе. Я на це не зважав — і провів цілий день, читаючи книжку. Смішно подумати, кожні п’ять хвилин я поглядав на годинник, щоби переконатися, чи не час мені випити ще горнятко чаю; я не розумію, навіщо я дивився на годинник, я і без того пив би той чай, бо у горлі постійно пересихало — і я страшно потребував рідини. Отож я дуже чекав вечора і часу випробування, однак примудрився запізнитися на вокзал Ретіро і пропустив потрібний потяг, тому довелося їхати наступним, час відправлення — двадцять третя вісімнадцять.
Звісно, я вже все дуже добре вивчив, але навіть у поїзді продовжував підглядати в альманах.
І мене несамовито дратували якісь ідіоти в моєму вагоні. Вони голосно обговорювали перемогу «Мільйонерів» у матчі з «Юніорами Чакаріта», однак, повірте, вони зовсім нічого не петрали у футболі. Я висів у Бельграно. Станція була десь за три квартали від вілли. Я вирішив, що прогулянка пішки трохи мене збадьорить, але насправді приповз під віллу вже напівмертвим. Виконуючи інструкції Ібнхальдуна, я зателефонував йому з крамнички на вулиці Розетті.
Перед віллою стояла вервечка машин. Дім сяяв, наче різдвяна ялинка, здалеку долинали розмови людей. Ібнхальдун зустрічав мене біля воріт. Мені здалося, що він наче аж постарів. Я завжди бачив його тільки вдень, а цієї ночі я зрозумів, що він чимось подібний на Репетто, але з бородою. Іронія долі, як-то кажуть: саме тоді, коли я божеволів від думки про випробування, мені запала у голову така-от цілковита дурниця. Ми обійшли дім, ступаючи по доріжці, вимощеній цеглинами, й увійшли всередину. У кімнаті перед кабінетом, коло архіву, сидів Ізеддін.
— Уже чотирнадцять років, як я також надійно заархівований, — дещо вкрадливо сказав дон Ісидро, — і ось про цей архів я нічогісінько не знаю. Опишіть мені детальніше це місце: як ви його побачили.
— Усе дуже просто. Кімната секретаря розташована на найвищому поверсі, звідти сходи ведуть униз, просто до головної зали. Там, довкола металевого Бика, стояли друзи, чоловік десь зо сто п’ятдесят, усі вони були в білих туніках. Архів міститься у кімнатці, суміжній із секретарською, зовсім без вікон. Знаєте, я можу посперечатися з будь-ким, що якщо людина проводить багато часу в приміщенні без вікон — то це шкодить здоров’ю. Як ви думаєте?
— І не кажіть! Відтоді, як мене посадили — тут, на півночі, — я ненавиджу замкнутий простір. А тепер опишіть мені кімнату секретаря.
— Величезна кімната. Дубовий письмовий стіл, на ньому — друкарська машинка «Оліветті», поруч — дуже зручні крісла, в яких можна втонути. І ще на столі лежала старовинна турецька люлька, з тих, що варті цілого маєтку. Ще — люстра з підвісками, персидський килим — навіть, може, дещо футуристичний, погруддя Наполеона, бібліотека з надзвичайно поважними книжками: «Всесвітня історія» Чезаре Канту, «Чудеса світу та людини», «Всесвітня бібліотека всесвітньо відомих творів», щорічник «Розум», «Ілюстрований садовий довідник» Пелуффо, «Скарб молодості», «Злочинниця» Ломброзо і так далі.
Ізеддін дуже нервував. Я відразу зрозумів чому: бо він перебирав свої книжки. На столі лежала ціла гора книжок. Натомість доктор уже думав про моє випробування і хотів спекатися Ізеддіна, відтак сказав йому:
50
Дуже важливий мотив, наскрізний для пізнього Борхеса; з’явився в середині 1930-х. Цей мотив, зокрема, виникає в псевдофантастичному оповіданні Борхеса «Фунес, чудо пам’яті» (1942), яке писалося, очевидно, приблизно в той же час, що й «Дванадцять знаків Зодіаку». Йдеться, крім іншого, про складні акти запам’ятовування. «Дванадцять знаків Зодіаку», як і «Фунес, чудо пам’яті» — це тексти-обманки (псевдодетектив і псевдофантастика), що зводяться до складно сконструйованого парадоксу; в них зібрано багато слідів мнемонічної традиції та неофіційної історії фантастичних моделей світобудови. Світ творить пам’ять. Але — світ руйнується через безглузде запам’ятовування інформації. Ці ігри з пам’яттю — не тільки всередині сюжету. Дон Ісидро, як і сам Борхес, — мнемопат. Борхес, який казав про себе, що він забуває всі історії, як тільки записує їх, можливо, не сказав усієї правди; саме він і саме в цей час створює тип оповідача, який пам’ятає і змушує пригадувати інших усе до найменших подробиць (Іренео Фунес вітає гостя промовою на латині, це уривок із Плінія, де йдеться про незвичайну пам'ять і де згадується про винахідника мнемотехніки Симоніда. Дон Ісидро змушує відвідувачів згадувати найдрібніші деталі та дослівно переказувати йому розмови тощо). Зв’язок між текстами («Фунес, чудо пам’яті» та «Дванадцять знаків Зодіаку» — і «Шість головоломок…» загалом) простежується навіть на рівні дрібних деталей: «езотеричні шифри» — як дороговкази для пам’яті (система Джуліо Камілло (1480—1544), працями якого дуже цікавився Борхес; йдеться про прочитування знаків Зодіаку, символів планет, міфологічних імен, книги Сефірот — і побудову семирівневого, розділеного на секції «мнемонічного» амфітеатру, де підписані, ніби папери в шухлядах, зберігаються найважливіші тексти, в руслі пам’яті-як-театру, пам’яті-як-бібліотеки, пам’яті-світу. Увійшовши, відвідувач потрапляє під дію магічного випромінювання, тому він не мусить згадувати, а ніби повністю занурюється в знання, осягає істину); в обох текстах фігурують цілковита темрява (метафора), коли доводиться блукати навпомацки, фігури, які треба переміщати тощо; всі обіцянки виявляються грою, «фокусами», вивертами, обманом.