Ґомес щиро зареготався.
— Гляньте ось на це, — сказав він, простягаючи йому фото.
Це була геть молода дівчина, смаглява й понура. І дуже вродлива. Ґомес тримав її за стан і зухвало всміхався, як завжди він робив, позуючи для фотографа.
— Марс і Венера, — сказав він.
— Впізнаю вас, — відказав Матьє. — Скажіть-но, а ви що, полюбляєте молодих?
— Цій п'ятнадцять, але на війні дівчата хутко дорослішають. А ось я в бою.
Матьє побачив маленького чоловічка, який зачаївся під зруйнованим муром.
— Де це?
— В Мадриді. Університетське містечко. Там і досі йдуть бої.
Він воював. Він і справді лежав під тим муром, і в нього стріляли. За тої пори він був капітаном. Може, йому бракувало набоїв і він думав собі: «Кляті французи». Відкинувшись на спинку стільця, Ґомес допивав портвейн, потім неквапливо узяв пачку сірників, запалив цигарку, його шляхетне й комічне лице на мить виступило з темряви і відразу ж погасло. Він воював; та в очах його війна не залишила і сліду. Западала ніч, вона огортала його ніжністю, вид його набрав голубої барви над рожевою лампою, оркестра грала «No te quiero mas», вітерець легенько шарпав скатертину, увійшла жінка, заможна й самотня, й сіла неподалік, до них долинули пахощі її парфумів. Ґомес глибоко вхлинув їх, роздимаючи ніздрі, лице його ствердло, він із доскіпливим виглядом обернув голову.
— Праворуч, — озвався Матьє.
Ґомес втупив у неї свій вовчий погляд і споважнів. Він сказав:
— Гарна дівка.
— Це акторка, — відказав Матьє. — В неї більше десятка пляжних піжам. Її утримує промисловець із Ліона.
— Гм! — сказав Ґомес.
Вона відповіла на його погляд і, ледве усміхнувшись, одвернулася.
— Ну, — сказав Матьє, — цей вечір ви не згаєте!
Ґомес не відповів. Він поклав руку на скатертину, Матьє дивився на його волохаті руки з перснями на пальцях, вони рожевіли у світлі лампи. Він тут, голубий із рожевими руками, він вдихає парфуми цієї білявки, надить її поглядом. Він воював. За його плечима були обпалені міста, вихори червоної куряви, облізлі конячі крупи й вибухи снарядів, які не залишили жодного відблиску в його очах. Він воював і знову повернеться на війну, й от він тут, і бачить ті ж самі білі скатертини, що і я бачу. Матьє спробував побачити сосни, майданчик, жінок Ґомесовими очима, цими очима, що спалені полум'ям війни; на мить це вдалося йому, а потім невпокійна і раптова гіркота, що пронизала його, кудись поділася. Він воював, таж він… який він романтичний! А я не романтичний, подумав Матьє. «Ні, — сказала Одета, — лише два прибори: пан Матьє не прийде вечеряти». Вона підійшла до відчиненого вікна, чула музику з «Провансаля», це було танго. Вони слухали музику; Матьє подумав: «Він тут проїздом». Офіціянт приніс їм супу. «Ні, — сказав Ґомес, — не хочу супу». Вони грали «Котяче танго»; скрипка Франс зринала у світлі й раптом занурювалася в сутінь, мов летюча рибина. Франс усміхалася, приплющивши очі, вона пірнула зі своєю скрипкою, смичок дер, скрипка нявчала, Мод чула, як у неї над вухом нявчить скрипка, чула, як кахикає лисий дідуган, а П'єр дивився на неї, Ґомес зареготався, вигляд у нього був недобрий.
— Танго, — сказав він. — Танго! Якби французи наважилися зіграти отак танго в мадридській кав'ярні…
— Їх закидали б печеними яблуками? — поспитався Матьє.
— Камінцями! — відказав Ґомес.
— Не дуже нас там полюбляють? — запитав Матьє.
— Ще б пак! — вигукнув Ґомес.
Він штовхнув двері: «Баскський бар» був порожній. Якось увечері Борис зайшов туди, бо його привабила назва: «Bar basque» скидалося на «barbaque»[11] а це слово неможливо було вимовити без реготу. А потім виявилося, що бар був просто-таки чудовий, і Борис ходив туди щовечора, коли Лола виступала на естраді. Крізь відчинені вікна чутно було далеку музику казино; якось йому навіть здалося, ніби він чує Лолин голос, та це більше не повторилося.
— Добридень, пане Борисе, — сказав господар.
— Добридень, пане, — відказав Борис. — Налийте-но мені білого рому.
Він почувався геть блаженно. Подумав, що вип'є два келишки білого рому, а потім, десь об одинадцятій, з'їсть канапку з ковбасою. Опівночі піде зустрічати Лолу. Господар схилився над ним і наповнив келишок.
— А марсельця немає? — запитав Борис.
— Ні, — відказав господар. — В нього професійний бенкет.
— О, перепрошую!
Марселець був агентом із продажу корсетів, ще був тут другий чолов'яга, якого звали Шарльє, друкар. Борис часом грав із ними в белот, деколи вони балакали про політику і про спорт або ж просто сиділи мовчки, хто біля шинквасу, хто за столом у залі; вряди-годи Шарль порушував тишу, щоб сказати: «Авжеж! Авжеж, це так!», похитуючи головою, й час минав із утіхою.