— Вулиця Піґаль, — відказав Філіп. — До «Кубинської хатини».
— Ми програли війну, — сказав Ґомес.
Матьє знав це, але гадав, що Ґомес цього ще не знає. Оркестра грала «I'm looking for Sallie»,[12] під лампою лисніли полумиски, і світло прожекторів падало на танцювальний майданчик, мов потворне місячне сяєво, сяєво місяця мов реклама для Гонолулу. Ґомес сидів тут, місячне сяєво лежало праворуч од нього, ліворуч йому ледве усміхалася жінка; незабаром він знову вирушить до Еспанії, і йому відомо, що республіканці програли війну.
— Ви не можете бути певні цього, — сказав Матьє. — Ніхто не може бути цього певний.
— Ні, — відказав Ґомес, — ми певні цього.
Він не виглядав засмученим: просто він констатував факт, та й годі. Він спокійно й відкрито глянув на Матьє. Тоді сказав:
— Всі мої солдати певні, що програли війну.
— І все-таки вони воюють? — поспитався Матьє.
— А що їм робити, як ви гадаєте?
Матьє стенув плечима.
— Та звісно.
Я беру свого келишка, відпиваю два ковтки «Шато-марґо», мені кажуть: вони воюють до останнього патрона, нічого іншого їм не залишається, я відпиваю ковток «Шато-марґо», знизую плечима, кажу: та звісно. Покидьок.
— Що це таке? — запитав Ґомес.
— Турнедо Россіні,[13] — відказав метрдотель.
Він узяв страву руками й поставив на столі.
— Незлецьки, — сказав він. — Незлецьки.
Турнедо стояло на столі; одне для нього, друге для мене. Він має право смакувати свою порцію, роздирати м'ясиво своїми гарним білими зубами, має право дивитися на вродливу дівчину ліворуч од себе і думати собі: гарна ж лярва! А я ні. Якщо я їм, то сотня мертвих еспанців хапає мене за горлянку. Я не заплатив за це.
— Пийте! — сказав Ґомес. — Пийте!
Він узяв пляшку і наповнив шклянку Матьє.
— Ви самі попросили, — усміхнувшись, сказав Матьє. Він узяв шклянку і вихилив її. Турнедо зненацька опинилося в нього на тарілці. Він узяв виделку й ножа.
— Якщо так хоче Еспанія, — пробурмотів він.
Ґомес ніби не почув його. Він якраз наливав собі «Шато-марґо»; ось він випив і усміхнувся.
— Сьогодні турнедо, завтра — турецькі боби. Це мій останній вечір у Франції, — сказав він. — І єдина пристойна вечеря, котру я тут з'їв.
— Як, — здивувався Матьє, — а в Марселі?
— Сара ж вегетаріянка, — відказав Ґомес.
Він дивився просто перед собою, вигляд у нього був симпатичний. Він сказав:
— Коли я вирушив у відпустку, вся Барселона вже три тижні була без тютюну. Це нічого вам не каже, ціле місто без тютюну?
Він звернув погляд на Матьє і зненацька немовби побачив його. Погляд його знову набув прикрого виразу.
— Ви теж зазнаєте цього, — сказав він.
— Не обов'язково, — відказав Матьє. — Війни ще можна уникнути.
— О, звичайно ж, — сказав Ґомес. — Війни завжди можна уникнути.
Він посміхнувся й додав:
— Досить кинути чехів напризволяще.
«Ні, старий, — подумав собі Матьє, — ні, старий! Еспанці можуть давати мені уроки щодо Еспанії, це їхнє право. Та для чеських уроків я вимагаю присутности чеха».
— А як по правді, Ґомесе, — поспитався він, — потрібно їх підтримувати? Ще ж не так давно комуністи вимагали автономії для судетських німців.
— Чи потрібно їх підтримувати? — перекривляючи його, перепитав Ґомес. — А нас потрібно було підтримувати? А потрібно було підтримувати австрійців? А вас? Хто вас підтримає, якщо надійде ваша черга?
— Не про нас мова, — сказав Матьє.
— Мова про вас, — відказав Ґомес. — Про кого ж іще?
— Ґомесе, — сказав Матьє, — їжте своє турнедо. Я дуже добре розумію, що ви нас усіх ненавидите. Та сьогодні останній день вашої відпустки, м'ясо на тарілці холоне, вам усміхається жінка, а крім того, я був за втручання.
Ґомес похопився.
— Знаю, — всміхнувшись, сказав він, — знаю я.
— І потім, дивіться, — провадив Матьє, — в Еспанії ситуація була ясна. Та коли ви кажете мені про Чехію, то я не зовсім розумію вас, позаяк для мене там усе не таке ясне. Є правове питання, яке мені не вдається розв'язати: ану ж бо судетські німці справді не хочуть бути чехами?
— Облиште правові питання, — стенувши плечима, сказав Ґомес. — Ви шукаєте підстави для того, щоб воювати? Є лише одна підстава: якщо ви не будете воювати, то вам клямка. Гітлерові потрібна не Прага, не Відень, не Данціґ — йому потрібна Европа.
Даладьє зиркнув на Чемберлена, зиркнув на Галіфакса, а потім одвернув погляд і зиркнув на позолоченого дзигаря на консолі; стрілки показували десяту тридцять п'ять; таксі зупинилося перед «Кубинською хатиною». Жорж перевернувся на спину і ледве чутно застогнав, йому заважало спати сусідове хропіння.