Івіш метнулася до дверей і відчинила їх: вона зіткнулася віч-на-віч із батьком, вигляд у нього був урочистий і веселий.
— Що ти співаєш? — люто вигукнула вона. — Що це ти дозволяєш собі?
Він глянув на неї з усмішкою розуміння.
— Зачекай, — сказав він, — зачекай-но трохи, жабенятко моє, ми ще побачимо нашу Святу Русь.
Грюкнувши дверима, вона повернулася до своєї кімнати. «Начхати мені на Святу Русь, я не хочу, щоб зруйнували Париж, і якщо вони дозволять собі щось таке, то побачиш, як французькі літаки полетять бомбувати твій Мюнхен!»
Звуки кроків затихли в коридорі, все огорнула тиша. Івіш напружено стояла посеред кімнати, намагаючись не дивитися в дзеркало. Зненацька пролунало троє наполегливих посвистів знадвору, з вулиці, вона затремтіла всеньким тілом. Надворі. На вулиці. Все відбувалося надворі: її кімната була в'язницею. Її життям розпоряджалися скрізь, на півночі, на сході, на півдні, скрізь у цій отруєній ночі, прошитій блискавками, наповненій шепотінням і змовами, та тільки не тут, де була вона ув'язнена і де таки нічого не відбувалося. Руки й ноги її затремтіли, вона взяла сумочку, провела гребінцем по косах, безгучно відчинила двері й вислизнула назовні.
Надворі. Все надворі: дерева на набережній, дві кам'яниці біля мосту, які ружують ніч, застиглий галоп Генріха IV над моєю головою — все, що важить. Всередині геть нічого, навіть диму немає, нічогісінько немає всередині, нічого. Я — ніщо. Я вільний, подумав собі він, відчуваючи, як пересохло у роті.
Посеред Нового мосту він зупинився і зареготався: цю свободу я шукав дуже далеко; а вона була так близько, що я не міг її бачити, не міг до неї доторкнутися, вона була тільки мною. Я — моя свобода. Він сподівався, що настане такий день, коли його переповнить радість, наскрізь прошиє блискавиця. Та не було ні блискавиці, ні радости: тільки ця злиденність, ця порожнеча, охоплена запамороченням перед самим собою, ця тривога за те, що його власна прозорість заважає побачити самого себе. Він простягнув руки і легенько провів ними по каменю балюстради, він був нерівний, порепаний, мов закам'яніла губка, ще тепла від пополуденного сонця. Ось він, цей камінь, величезний і масивний, він ховає в собі розчавлене безгоміння, стиснутий морок, який становить собою сутність речей. Ось він, повнота. Йому хотілося б зачепитися за цей камінь, розплавитися в ньому, наповнитися його непрозорістю, його супокоєм. Та камінь не міг стати йому в пригоді: він був зовні, назавжди. І все ж таки руки його були на білій балюстраді: коли він дивився на них, то йому здавалося, ніби вони з бронзи. Але якраз тому що він міг на них дивитися, вони йому не належали, то були вже руки іншого, зовні, як дерева, як відкиди, що дрижали на поверхні Сени, відрізані руки. Він заплющив очі, й вони знову стали його: біля теплого каменя був лише кислий і звичний присмак, насилу відчутний присмак мізерної мурашки. Мої руки; неоціненна віддаль, яка відкриває мені речі й назавжди відокремлює мене від них. Я ніщо, в мене нічого немає. Так само невіддільний від світу, як і світло, й одначе такий самий вигнанець, як і світло, що ковзає поверхнею каміння й води, тож ніколи мене ніщо не зачепить мене й не замулить піском. Зовні. Зовні. Поза світом, поза минулим, поза самим собою: воля — це вигнання, і я приречений бути вільним.