— Чому ти так дивишся на мене? — поспиталася Лола.
— Я тебе вивчаю, — відказав Борис.
— Не люблю я, коли ти на мене так дивишся, завжди боюся, що здаватимуся тобі старою.
Борис усміхнувся до неї: вона залишалася недовірливою, ніяк не могла звинути до свого щастя.
— Не переймайся, — сказав він.
Вдова сухо привіталася з ними й сіла у крісло біля обвішаного орденами добродія.
— Ну, що, люба пані, — сказав добродій. — Слухатимемо промову Гітлера.
— Ох! А коли ж це? — поспиталася вдова.
— Сьогодні ввечері він виступатиме в Sportpalaats.[10]
— Бр-р-р! — здригнувшись, мовила вона. — Тоді я раніше вкладуся до ліжка та ще й голову сховаю під укривалом, щоб не чути його. Гадаю, нічого втішного для нас він не скаже.
— Боюся, що так, — відказав добродій.
Запала мовчанка, потім він знову озвався:
— Бачите, найбільшу помилку зробили ми в 1936 році, під час демілітаризації рейнської зони. Туди треба було послати десять дивізій. Якби ми вищирили зуби, то німецькі офіцери отримали б наказ про відступ. Але Сарро чекав згоди від Народного фронту, а Народний фронт вирішив, що краще буде віддати нашу зброю еспанським комуністам.
— Англія не пішла б за нами, — зауважила вдова.
— Вона за нами не пішла б! Вона за нами не пішла б! — нетерпляче повторив добродій. — Гаразд, пані, тепер я поставлю вам запитання. Знаєте, що зробив би Гітлер, якби Сарро оголосив мобілізацію?
— Ні, не знаю, — відказала вдова.
— На-клав-би-на-се-бе-ру-ки, пані; мені відомо це з надійного джерела: вже двадцять років я знайомий із офіцером із 2-го відділу.
Вдома сумно схилила голову.
— Стільки втрачених нагод! — зітхнула вона.
— А хто винен, пані?
— Ох! — сказала вона.
— От-от! — сказав добродій. — Тож бо й воно! Ось що значить голосувати за червоних. Француза не виправити: війна вже на порозі, а він знай вимагає оплачуваних відпусток.
Вдова підняла голову: її обличчя було стривожене.
— То ви гадаєте, що буде війна?
— Про війну, — сказав добродій, — і думати немає чого. О-о, не так швидко вона буде. Ні, Даладьє не дитина, він, звичайно ж, поступиться. Але ми матимемо гірші неприємності.
— Негідники, — крізь зуби процідила Лола.
Борис із симпатією глянув на неї. Як на її думку, то чехословацьке питання було просте: на цю маленьку країну напали, Франція мусить її захистити. Вона не дуже зналася на політиці, зате була великодушна.
— Ходімо снідати, — сказала вона, — ці двоє діють мені на нерви.
І підвелася. Він глянув на її гожі пругкі стегна і подумав: жінка. Це була жінка, вся жінка, якою він володітиме сьогодні вночі. Він відчув, як від бажання в нього аж вуха зашарілися.
Позаду вокзал — і Ґомес у потязі, з ногами на лавці, він прискорив прощання: „Не люблю обіймів на пероні“. Вона спускалася монументальними східцями, потяг ще стояв на вокзалі, Ґомес палив і читав газету, залізши з ногами на лаву, в нього були нові черевики з телячої шкіри. Вона бачила його черевики на сірій оббивці лави; він їхав у першому класі; війна має свої переваги. Ненавиджу його, подумала вона. Вона була суха і спустошена. Якусь мить вона ще бачила сліпуче море, порт і пароплави, потім усе зникло: темні готелі, дахи і трамваї.
— Пабле, не біжи так! А то впадеш.
Малюк зупинився на сходинці, нога зависла в повітрі. Він побачить Матьє. Він міг іще один день провести зі мною, але він волів провести його з Матьє. Її руки палали. Поки він був тут, життя було мукою; тепер, коли він поїхав, я не знаю, куди мені йти.
Малий Пабло поважно дивився на неї.
— А тато поїхав? — поспитався він.
Навпроти висів годинник, він показував тридцять п'ять на другу. Вже сім хвилин, як потяг був у дорозі.