— Точно все гаразд? — спитав Страйк, уважно дивлячись на неї.
— Та без проблем,— запевнила Робін.— Я справді хочу взяти участь, просто...— вона завагалася,— боюся, що він...
— Що? — різко спитав Страйк.
— Боюся, що мені треба буде потренуватися,— відповіла Робін.
— А,— озвався Страйк, не зводячи з неї очей.— Так, це розумно. Часу маємо наче до четверга. Зараз ще раз перевірю Дату...
І він утретє зник у кабінеті. Робін знову сіла на свій стілець.
Вона відчайдушно прагнула взяти участь у затриманні вбивці Оуена Квайна. Але слова, які Робін хотіла вимовити, поки її не налякала різка реакція Страйка, були такі: «Боюся, що він міг мене помітити».
47
Ha, ha, ha, thou entanglest thyself in thine own work like a silkworm.
John Webster, The White Devil[56]
У світлі старовинного вуличного ліхтаря мультяшні панно на фасаді Мистецького клубу Челсі вигляд мали напрочуд моторошний. На звичайних білих стінах кількох будинків, зрощених в одне ціле, намалювали веселку і персонажів цирку почвар: чотириногу білявку; слона, що поїдає господаря; худющого гутаперчевого хлопчика у смугастому костюмі арештанта, що ніби зникає у власному анусі. Клуб стояв на зеленій, сонній, дуже пристойній вулиці, де панувала тиша, бо снігопад повернувся мститися і хутко засипав дахи й тротуари — ніби й не було тієї короткої відлиги. Протягом четверга завірюха дедалі дужчала, і тепер крізь мигтіння ліхтаря і кружляння завії старий клуб зі свіжими фресками на стінах здавався дивно нереальним — картонна декорація, ярмаркове полотно.
Страйк стояв на затіненій алеї біля Олд-Черч-стріт і дивився, як один по одному гості прибувають на свою скромну вечірку. Він бачив, як Джері Вальдгрейв з кам’яним обличчям виводить з таксі старого Пінкельмана, а Денієл Чард у хутряній шапці й на милицях ніяково киває й вітає гостей. Елізабет Тассел приїхала на таксі сама; довго шукала гроші, трусилася від холоду. Останнім на машині з водієм прибув Майкл Фенкорт. Він спроквола вийшов з салону, розправив пальто і тільки тоді пішов усередину.
Детектив, якому на щільне кучеряве волосся рясно сипав сніг, витягнув мобільний і подзвонив брату.
— Привіт! — збудженим голосом сказав Ал.— Вони всі якраз у бенкетній залі.
— Багато людей?
— З десяток.
— Я заходжу.
Спираючись на ціпок, Страйк покульгав вулицею. Його пропустили, коли він назвався й пояснив, що прийшов як гість Дункана Гільфедера.
Ал і Дункан Гільфедер, зірковий фотограф, якого Страйк уперше в житті бачив, стояли за кілька кроків від входу. Гільфедер не дуже розумів, хто такий Страйк і з якого доброго дива його, члена ексцентричного й приємного клубу, приятель Ал попросив запросити незнайому людину.
— Мій брат,— відрекомендував Страйка Ал. Він, здавалося, цим пишався.
— О,— байдуже зронив Гільфедер. На ньому були окуляри, схожі на ті, що носив Крістіан Фішер, пряме волосся звисало на плечі дещо неакуратним каре.— Я думав, у тебе молодший брат.
— То Едді,— пояснив Ал.— А це Корморан. Колишній військовий. Зараз працює детективом.
— О,— зовсім заплутався Гільфедер.
— Дякую,— мовив Страйк до них обох разом.— Ще чогось вип’єте?
У клубі було так гамірно й людно, що годі було щось роздивитися крізь натовп, крім проблисків яскравих диванів і коминка, де потріскувало велике вогнище. Стіни бару з низькою стелею рясно вкривали плакати, картини і фотографії; відчуття було, ніби опинився в заміському будиночку, затишному і дещо занехаяному. Страйк, найвищий чоловік у приміщенні, міг понад головами присутніх роздивитися дальній кінець зали. Далі лежав великий сад, на який вуличні прожектори кидали плями світла. На вічнозелених чагарниках і кам’яних скульптурах, що причаїлися серед рослин, лежав товстий шар незайманого снігу, чистий і гладенький, мов глазур.
Страйк пробився до бару і замовив вина для своїх приятелів, одночасно зазирнувши до бенкетної зали.
Люди сиділи за кількома довгими дерев’яними столами. Тут і відбувалася вечірка «Ропер-Чарда»; за великими вікнами біля їхнього столу виднівся сад, крижано-білий, примарний. З десяток людей — Страйк упізнав не всіх — зібралося привітати дев’яностолітнього Пінкельмана, який головував за столом. Як побачив Страйк, людина, що розсаджувала гостей, посадила Елізабет Тассел і Майкла Фенкорта чимдалі одне від одного. Фенкорт щось голосно говорив Пінкельману у вухо; навпроти сидів Чард. Елізабет Тассел всадовили біля Джері Вальдгрейва; вони між собою не розмовляли.
Страйк віддав Алу і Гільфедеру келихи з вином, а тоді повернувся до шинкваса по віскі для себе — спеціально, щоб краще роздивитися вечірку «Ропер-Чарда».
56
Ха-ха-ха, от ти й заплуталася у власному павутинні, мов шовкопряд. (Джон Вебстер, «Білий диявол»).