Страйк бачив, як Джоанна побігла геть від батька, явно розлючена. Денієл Чард теж зник; Страйк подумав, що він, мабуть, утік, поки натовп був зайнятий Фенкортом.
— Ваш генеральний директор не любить публіки,— зауважив Страйк до Ніни.
— Кажуть, що нині він виступає набагато краще,— відповіла Ніна, яка все дивилася в бік Фенкорта.— Десять років тому він навіть очей від паперів не міг відірвати. Але бізнесмен з нього, знаєш, пронозливий. Свого не проґавить.
Усередині Страйка утома боролася з цікавістю.
— Ніно,— мовив він, відвівши супутницю вбік від людей, які юрмилися навколо Фенкорта; вона радо дозволила це,— а де, ти кажеш, рукопис «Бомбікса Морі»?
— У сейфі Джері,— відповіла вона.— На поверх нижче.
Вона пригубила шампанське; великі очі сяяли.
— Ти просиш про те, про що я подумала?
— В яку халепу ти за це можеш вскочити?
— У велику,— безтурботно озвалася Ніна.— Але перепустка в мене, а тут усі заклопотані, правда ж?
її батько, безжально подумав Страйк, королівський адвокат. Видавці двічі подумають, перш ніж її виганяти.
— Як гадаєш, ми можемо зробити копію?
— А зробімо! — відповіла вона і допила шампанське одним ковтком.
Ліфт був порожній, поверх — темний і безлюдний. Ніна відчинила відділ перепусткою і впевнено повела Страйка між темних моніторів комп’ютерів і безлюдних столів у бік великого окремого кабінету. Приміщення освітлювало тільки вічне сяйво Лондона за вікном і жовтогаряче блимання комп’ютерів, які стояли на сплячому режимі. Кабінет Вальдгрейва був неза-мкнений, але сейф, який стояв за книжковою шафою на коліщатах, відмикався за допомогою панелі. Ніна ввела код з чотирьох цифр. Дверцята відчинилися, і Страйк побачив усередині стос паперів.
— Ось він! — радісно оголосила Ніна.
— Говори тихше,— порадив Страйк.
Страйк стояв на чатах, поки Ніна робила для нього ксерокопію на апараті за дверима. Невпинне гудіння й шурхотіння дивно заколисувало. Ніхто не прийшов, ніхто нічого не бачив; за п’ятнадцять хвилин Ніна повернула рукопис у сейф і замкнула його.
— Тримай.
Вона передала Страйкові копію, яка трималася докупи на кількох гумках. Коли Страйк узяв стос, на кілька секунд Ніна притулилася до нього — п’яно хитнулася, просто собі зачепила його. Страйк мав якось їй віддячити, але він був розбитий утомою; його не принаджувала думка ні про те, щоб поїхати з нею до тієї квартири в Сент-Джонс-Вуді, ні про те, щоб запросити її до свого помешкання на Денмарк-стріт. Може, достатньою віддякою буде запросити її випити ще раз, скажімо, завтра ввечері?
І тут він згадав, що завтра йде на день народження до будинку сестри. Люсі казала, що можна прийти не самому.
— Не хочеш завтра сходити на нудну вечерю? — спитав він у Ніни.
Вона засміялася, явно потішена.
— А що там буде нудне?
— Та все. Якраз трохи розвієш атмосферу. Що думаєш?
— Та чому б і ні? — радо озвалася Ніна.
Запрошення виявилося ніби досить; Страйк відчув, як потреба в якомусь фізичному жесті відступає. Вони вийшли з темного відділу в товариському настрої; ксерокопію «Бомбікса Морі» Страйк сховав у пальто. Записавши адресу й телефон Ніни, Страйк усадовив її в таксі й відчув полегшення.
14
There he sits a whole afternoon sometimes, reading of these same abominable, vile, (a pox on them, I cannot abide them!) rascally verses.
Ben Jonson, Every Man in His Humour[19]
Наступного дня мала відбутися демонстрація проти війни, на якій Страйк утратив ногу; тисячі людей марширували через серце холодного Лондона з плакатами, очолювані родинами військових. Страйк чув, що серед демонстрантів будуть батьки Гері Топлі, який загинув під час вибуху, що коштував Страйкові кінцівки, але йому й не спало на думку до них приєднатися. Його почуття з приводу війни не можна було записати чорними літерами на білому квадраті плаката. Роби свою справу, і роби її добре — таке було його кредо і тоді, і нині, та й участь у марші означала б, що він про щось жалкує, а він не жалкував. Тож Страйк пристебнув протез, надягнув свій найкращий італійський костюм і вирушив на Бонд-стріт.
Зрадливий чоловік, якого він шукав, наполягав на тому, що дружина, з якою він уже не жив (Страйкова брюнетка-клієнтка), загубила через власну п’яну необережність кілька коштовностей, коли пара зупинялася в готелі. Страйк дізнався, що в чоловіка в цей день зустріч на Бонд-стріт, і мав підстави припускати, що деякі з тих буцімто загублених коштовностей там несподівано з’являться.
Його ціль зайшла до ювелірної крамниці, коли Страйк роздивлявся вітрину навпроти. За півгодини, коли чоловік пішов, Страйк сходив по каву, почекав дві години, потім зайшов до крамниці сам і оголосив, що його жінка обожнює смарагди. Ця заява призвела — після півгодинних театральних просторікувань про різні коштовності — до того, що Страйкові пред’явили кольє, яке, як гадала брюнетка, її чоловік поклав собі в кишеню. Страйк одразу його купив — можливо це стало лише тому, що клієнтка заздалегідь видала йому на це десять тисяч фунтів. Десять тисяч фунтів на те, щоб довести обман з боку чоловіка, були дрібничкою для жінки, яка планувала отримати мільйони відступними.
19
І там він сидить, іноді цілісінький день, і читає оці мерзотні й ниці (хай вразить їх віспа, не можу терпіти тої бридоти!) підлотні вірші. (Бен Джонсон, «Кожний у своєму гуморі»).