Страйк кинув записку назад на килимок і рушив коридором, роздивляючись шрами, які лишилися на всіх поверхнях, куди потрапила хімія. Ліворуч були двері; Страйк відчинив їх. Приміщення за ними стояло темне й порожнє, і ядучу речовину там не розливали. Крім цієї кімнати, на нижньому поверсі ще була тісна кухонька, теж без жодних меблів. Її хімічний потоп не пощадив: облили навіть півбуханця черствого хліба на кухонному столі.
Страйк попрямував до сходів. Хтось піднявся чи спустився ними, розливаючи ядучу рідину з великої ємності; плями були всюди, навіть на підвіконні, де фарба набрякла пухирями й порепалася.
Піднявшись на другий поверх, Страйк завмер. Навіть крізь товсту вовну пальта він відчув інший запах — сопух, якого не могли приховати ядучі промислові хімікалії. Солодкий, гнилявий, тухлий: так смердить розпад плоті.
Страйк не намагався зазирнути за замкнені двері на другому поверсі. Натомість він повільно — подарунковий віскі безглуздо мотилявся в пакеті — рушив слідами того, хто розливав кислоту, і дістався підніжжя інших сходів, де хімія теж роз’їла лак і здерла восковий блиск з різьбленого поруччя.
З кожним кроком гнилий сморід дедалі дужчав. Страйк згадав часи, коли в Боснії вони встромляли в землю прути, витягали і нюхали: то був єдиний надійний спосіб знаходити братські могили. Страйк щільніше натягнув комір на обличчя, коли дістався верхнього поверху — майстерні, де працював у незмінному світлі північної сторони вікторіанський митець.
Страйк затримався на порозі лише для того, щоб натягнути на голу руку рукав сорочки і таким чином не лишити відбитків, а тоді штовхнув дерев’яні двері. Тиша; тільки тихе рипіння завіс, а тоді безладне дзижчання мух.
Страйк чекав, що побачить смерть — але не це.
Туша — зв’язана, смердюча, гнила й випатрана — лежала на підлозі замість звисати з металевого гака, де їй і місце. Але те, що здавалося зарізаною свинею, було в людському одязі.
Тіло лежало під високими арочними бантинами, залите світлом з велетенського вікна в романському стилі, й хоча це був приватний будинок, за вікнами якого пролітали машини, Страйкові здалося, ніби він стоїть і притлумлює нудоту в храмі, бо став свідком ритуальної різанини, акту нечестивої офіри.
Навколо гнилого тіла стояло сім тарілок і лежало сім обідніх наборів — ніби то була гігантська м’ясна страва. Тулуб убитого розчахнули від горла до лобка, і Страйк з висоти свого зросту вже з порога роздивився чорну пустку в цьому розрізі. Нутрощі вийняли — ніби з’їли. М’ясо і шкіра на тілі були обпалені, і це посилювало мерзотне враження, що вбитого підсмажили і бенкетували над трупом. Подекуди обгорілі та гнилі останки блищали, ніби розріджені. Чотири батареї, шиплячи, прискорювали гниття.
Зогниле обличчя було від Страйка найдалі — труп лежав головою до вікна. Не рухаючись із місця і стараючись не дихати, Страйк придивився до нього. На підборідді досі тримався жмутик жовтуватої бороди; видно було випалену очну западину.
Й ось тепер, попри весь свій досвід, пов’язаний зі смертю та знущаннями, Страйк ледве поборов потяг виблювати серед задушливого сопуху хімії й трупа. Пересунувши ручки пакета на дебеле передпліччя, він витягнув з кишені мобільний і сфотографував місце злочину з усіх точок, з яких міг, не заходячи далі у приміщення. Потім вибіг з майстерні, ляснувши дверима — відчутний майже на дотик сморід від того не зменшився — і набрав 999.
Хай як йому кортіло знову вийти на свіже, чисте, промите дощем повітря, Страйк повільно, обережно, боячись упасти, спустився понівеченими сходами, щоб надворі дочекатися поліції.
17
Best while you have it use your breath, There is no drinking after death.
John Fletcher, The Bloody Brother[22]
Страйк уже не вперше потрапляв до Скотланд-Ярду на запрошення лондонської поліції. Попередня розмова теж стосувалася трупа; тепер, коли детектив уже довгенько чекав у кімнаті для допитів і після кількох годин вимушеної бездіяльності коліно вже не так боліло, йому також пригадалося, що й у ніч, яка передувала минулому візиту до поліції, він теж мав секс.
Страйк був сам у кімнаті завбільшки з шафу для канцелярського приладдя в якомусь офісі, і його думки, мов мухи, раз у раз поверталися до гнилого й ганебного видовища, побаченого в майстерні художника. Той жах ніяк не полишав його. За свою кар’єру Страйк бачив тіла, покладені так, щоб здавалося, ніби мало місце самогубство або нещасний випадок; оглядав трупи, оброблені так, щоб приховати сліди жорстокості, якій вони піддалися перед смертю; він бачив чоловіків, жінок і дітей — понівечених, з відірваними кінцівками; але побачене в будинку номер 179 на Тальгарт-роуд стало чимось цілком новим. Те, що там скоїли, аж сочилося оргіастичною злобою: ретельно прораховані, зухвалі садистські хвастощі. Найстрашнішим було намагатися збагнути порядок — коли його облили кислотою, коли вительбушили? Чи були то тортури? Був Квайн живий чи мертвий, коли вбивця розкладав навколо нього декорації?
22
Допоки дихаєш — то п’єш, // Бо вже не вип’єш, як помреш. (Джон Флетчер, «Кривавий брат»).