Выбрать главу

Євген Федоровський

«ШТУРМФОГЕЛЬ» БЕЗ СВАСТИКИ

Пригодницька повість

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Переклав з російської Микола Якубенко

Малював Б. Доль

Перекладено за виданням: Евгений Федоровский, «Штурмфогель» без свастики, «Детская литература», Москва, 1971.

ПРОЛОГ

Крем'янистою дорогою Кастілії йшла військова вантажна машина з німецькими льотчиками. Вони поверталися з Валенсії, де відбували короткочасну відпустку. Бадьорі, засмаглі, молоді, вони горлали «Любу пташку» й неохоче урвали пісню, коли побачили на дорозі молодика з піднятою рукою. Водій загальмував. У хлопця було типове обличчя мешканця півночі — білявий, ясноокий, з веснянками на тонкому, прямому носі. Він був одягнений у напіввійськовий френч, солдатські штани. За спиною теліпався ранець з рудої телячої шкіри, що їх носять баварські гірські стрільці.

Упізнавши співвітчизника, льотчики вхопили його за руки й легко втягли до себе в кузов. Виявилося, молодик їхав у ту ж частину до Мельдерса[1], куди прямували й льотчики.

Аеродром, що курів од спеки, був майже безлюдний. Винищувачі вилетіли на завдання. Солдати-марокканці з аеродромної охорони пекли на розжареному камінні просяні коржі й ліниво відганяли великих зелених мух. Трохи далі біля бочок з водою юрмилися техніки. Вони охолоджували воду, кидаючи в бочку покриті інеєм балони із стиснутим повітрям. Коли хто-небудь занурювався у воду, то відразу вискакував, наче ошпарений окропом.

Новачок підійшов до довгого, в зморшках механіка, який завзято розтирав рушником руді груди. Механікові було близько сорока років. Чимось він скидався на Жана Габена, який уже завойовував славу на екранах Європи.

Очевидно, новачок зацікавив механіка.

— Прийміть душ, вода холодна, як у Шпрее, — порадив він. — Ви одразу відчуєте себе ангелом.

Новачок заперечливо похитав головою.

— Ви до нас?

— Так. Направлений після школи Лілієнталя.

— О, туди не кожен міг потрапити! — Механік свиснув і прискіпливо оглянув молодика. — Я знав декого із школи Лілієнталя: всі синки багатих татусів, які з набитими гаманцями.

— Мої батьки загинули на пароплаві «Вітторіо», коли пливли до Америки.

— У двадцять восьмому?

— Ви чули про катастрофу?

— Аякже! Про це писали всі газети. Вони були комівояжери?

— Ні. Шукачі щастя.

Механік помовчав, думаючи про щось своє, а тоді глухувато мовив:

— Тоді багато хто щастя шукав… Механік простяг жилаву руку:

— Мене звуть Карл Гехорсман…

— Пауль Піхт.

— Ви були в Коссовські?

— Я тільки-но приїхав.

— Начальник таємної служби. Коли нема командира, заступає його. Он його намет…

Підійшовши до плямистого камуфльованого намету, молодик відкинув запону і виструнчився перед високим, середнього віку капітаном, у якого вздовж скроні до вилиці червонів глибокий рубець. Коссовські умлівав од спеки, його тонка бязева сорочка потемніла від поту.

Хлопець вийняв на розкладний столик свої документи й запитав:

— Очевидно, вас про мене повідомили?

Коссовські промовчав. Він довго розглядав документи і нарешті відхилився на спинку стільця, його зеленаві, глибоко посаджені очі вп'ялися в обличчя прибулого:

— Рекомендації у вас вагомі… Але чому вам закортіло потрапити саме до Іспанії?

— Хочеться дізнатись, на що я здатний, пане Коссовські.

— Розумію. А от, як ви в сімнадцять років навчилися літати на бойових літаках, не збагну.

— Коли у вас у кишені ані пфеніга, і вдома нікого не лишилося, і ви в якійсь дірі у Швеції…

— Там ви стали особистим механіком Удета?

— Так. Він і ввів мене до школи Лілієнталя.

— Чому ж ви не зосталися з Удетом?

— Хочу заробити офіцерське звання на фронті!

— Чудова відповідь, — сухувато промовив Коссовські.

Він знову втупився в документи. Покрутив у руках диплом про закінчення льотної школи. Він не звик довірятися першому враженню.

— Двадцять два роки… — задумливо промовив Коссовські і раптом різко опустив руку з дипломом на столик, аж той жалібно рипнув. — Ідіть. Я подумаю про ваше призначення.

Коссовські встав, пропустив новачка вперед і теж вийшов з намету. На аеродром поверталися винищувачі. Вони виткнулись із-за невисоких пагорбів. Ішли врозбрід. Двокрилі «хейнкелі», схожі на хрущів. Розганяючись на планеруванні, вони заходили на посадку й, приземляючись, робили «козла»[2].

вернуться

1

Мельдерс Вернер— командир з'єднання винищувачів, які діяли в складі фашистського легіону «Кондор» у період громадянської війни в Іспанії 1936–1939 років.

вернуться

2

Робити «козла» — жаргоном льотчиків: неправильно сідати. Літак, не зовсім погасивши швидкість, при зіткненні із землею підстрибує, робить «козла».