— А дай-но, кедді[1], ключки!
І він бах. Та й подалися геть вигоном. А я од паркану ні-ні, держусь і тільки очима пасу, як вони од мене все далі.
— Отакої! — каже Ластер. — Тридцять три роки, таке здоровило, а все бги-бги. А я такого струга стругав, поки допхався до міста, по той торт для тебе. Заплач, Матвійку, дам копійку! Якщо спершу поможеш мені знайти її… щоб було з чим на виставу піти ввечері.
Знехотя б’ють, через вигін. Я назад попід парканом, туди, де прапорець. Має-лопотить серед лискучої трави та дерев.
— Та вже ходім, — каже Ластер. — Там ми все перешукали. Тим часом вони ще не вернуться. Пошукаймо ще біля річки-фоси, якщо чорнюки не запопали її досі.
Он червоний він, тріпоче посеред вигону. Летить пташка, кособоко, сіла перехняблено на нього. Ластер кидь. Прапорець тріп та тріп на тлі лискучої трави та дерев. А я до паркана тулюся.
— Та годі тобі вже скиглити, — мені Ластер. — Уже ж не верну я тобі тих грачів, якщо вони пішли собі. Не перестанеш пхинькати — матінка не зробить тобі іменин. А знаєш, що я зроблю, якщо ти не припиниш? Я сам-один згамаю весь той торт! І свічки поглитаю: гам-гам! ням! ням! Строщу всі тридцять три, до одної! Вгамуйся. Взутий чи босий — гайда до фоси! Мені до зарізу потрібен той четвертак. Мо’, й м’ячики які познаходимо. Он! Он вони! Отам-о! Ген-де, бачиш? — Підійшов до паркану, рукою показує. — Ось, бачиш? Вони вже не приб’ються сюди. Вперед!
Потюпали ми попід парканом, до городу підійшли, а на паркані, на городньому, тіні наші. І моя тінь вища за Ластерову на паркані. Ось вилом, ліземо туди.
— Стривай! — мені Ластер. — Знову ти за той цвях зачепився. Ну ніяк не можеш так пролізти, щоб не зачепитись за нього!
Кедді мене одчепила, й ми пролізли. І Кедді каже: «Дядечко Маврі велів, щоб ми йшли навпригинці, аби ніхто нас не вгледів. Ну ж бо, пригнися, Бенджі. Ось так, як я, бач?» То ми отак, навпригинці, й перейшли сад, а квіти об нас терлися, шурхотіли та торохтіли. Земля під ногами там така тверда. Перелізли через паркан, а там свині — рох-рох на нас та нюх-нюх до нас. «Либонь, сумують вони за тим кабанчиком, що наші закололи вранці», — сказала Кедді. Ох і тверда ж там земля, геть забита, і груддя такенне.
«Не виймай рук із кишень, — Кедді мені. — А то заморозиш. Ти ж не хотів би поодморожувати собі руки — якраз на Різдво?»
— Там така холодюка, надворі, — каже Верш. — Чого тобі туди замандюрилось?
— Що в нього цим разом? — питається мама.
— Та проситься погуляти, — каже Верш.
— То й випустіть його, — каже дядечко Маврі.
— Дуже вже ж холодно, — їм мама. — Хай краще сидить удома. Бенджаміне! Ну перестань!
— Та не заморозиться, — їй дядечко Маврі.
— Послухай, Бенджаміне, — мені мама. — Не будеш хорошим хлопчиком — запхну тебе в кухню.
— А меммі просила не пускати його до кухні сьогодні, — каже Верш. — І без нього їй там по саму зав’язку мороки — стільки пекти-варити-парити.
— Та хай провітриться собі, Кароліно, — мамі дядечко Маврі. — А то ще хвороби накличеш на себе через нього.
— Та знаю, — зітхає матінка. — Покарав мене Пан Біг дитятком. Тільки за що — не відаю.
— Авжеж, авжеж, — заавжежкав дядечко Маврі. — Чогось би покріпного тобі. Ось я зроблю тобі пунш!
— Та я од того твого пуншу тільки ще гірш розкисну, — матінка йому. — Сам добре знаєш.
— Ні ж бо! Ти ого як збадьоришся! — їй дядечко Маврі. — Гарненько вкушкай його, хлопче, та й виведи на часинку.
Дядечко Маврі пішов. І Верш десь пішов.
— Ну перестань нити, будь ласкав, — мені мама. — Зараз ми вмить гарненько тебе вкутаємо та й випхаємо. Я ж не хочу, щоб ти там захолодився.
Верш узув мені черевики, накинув пальто, ми хап шапку та й пішли. А дядечко Маврі ховає пляшку в буфет, що в їдальні.
— З півгодинки потримай його на морозці, хлопче, — каже дядечко Маврі. — Тільки з подвір’я не випускай!
— Та звісно, сер, — йому Верш. — Ми ж його ніколи й не випускаємо за ворота.
Вийшли ми надвір. Сонце холодне, а блищить.
— А куди це ти почовгав? — мені Верш. — Чи не в місто? Таке собі намислив?
Ми продерлися крізь торохтюче листя. Хвіртка холоднюща.
— Сховай краще руки в кишені, — мені Верш. — От примерзнуть вони тобі до залізної хвіртки, і що тоді? Чи ж не ліпше було почекати їх у теплій хаті.