На практиці мусимо зауважити ще одну рису, яка кидається на очі при перегляді парляментської діяльности українських послів. Це — тенденція використати парлямент, як агітаційну трибуну для національної ідеї, а свої поїздки в виборчі округи — в цілях організації народніх сил для боротьби за національні права. І те і друге є живими і актуальними питаннями для українського життя в Австрії. Йдучи назустріч цим потребам, українські парляментські посли виявляють, що вони розуміють ці завдання і по змозі реалізують їх.
До ювілею М. К. Заньковецької[86]
Где искусство, где талант, там нет ни старости, ни болезней, и сама смерть на половину.
30 листопада 1882 p. - 30 листопада 1907 p.
Оці слова незабутнього письменника російського мимоволі спадають на думку, коли згадуєш М. К. Заньковецьку. Правда цих слів глибока, життьова правда, в чудовому сяєві вічної краси, в світлі логічної аргументації, що таїться в них, в животворній силі, яку почуваєш від них, виразно і яскраво виступає особливо тепер, коли знаменита артистка української сцени святкує двадцятип'ятилітній ювілей своєї діяльности. Чимсь таким, що не вимагає доказів, що зрозуміле, безперечно, як математична аксіома, здається афоризм російського поета, "сумрачных дней", коли прикладаєш цей афоризм до таланту такого велетня артистичного, як Заньковецька. Там, де справжній талант, — там справді немає старости. Талант — вічно юний. Завше він виявляє свою силу, своє багатство, свою розкіш. Для нього немає втоми, що з логікою фактів, наступає у "неталанту", у "посредственности". Як той мітичний Антей, він володіє невичерпними силами великої душі, а замість "матері-землі", що наділяла героя мітичних часів своїми буйними силами — чарами, талант звертається до джерела свого "дарования": до тонкої психічної організації, до своєї інтуїції, до свого інтелекту, до цілого комплексу своїх природних духовних сил, що ніколи не вмирають в ньому і, як казав Віктор Гюґо, роблять із старого (літами) художника юну велику дитину. Талант не вмирає. Він оживає в своїх нащадках духовних, він живе в своїх творах все одно, яку б форму вони не приймали; в тій спадщині, яку він залишає після себе, яку зберігають після його фізичної смерти духовні діти, яку вони цінять, як коштовну скарбницю, з якої вони п'ють, освіжають свої сили, як з животворного джерела живої води.
"Сама смерть на половину" справжньому талантові, бо глумливо насміхається він над самою смертю і сміється над нею: "Пекло, де твоя сила? Смерте, де твоя побіда?" Людям страшно від смерти, вони бояться її. За часів ренесансу поети, малярі, архітекти, письменники хапались, наче потопаючий за тріску, за ідею "не стати забутим". Талант не буде шукати тріски, бо його творча діяльність, за словами В. Гюґо, стає йому за міцний Гранітний п'єдестал, на якому будучність збудує йому безсмертний пам'ятник. І радісно, як Данте, він усміхається тим поколінням, що прийдуть після нього; з усмішкою людського щастя, як Андреев, з певністю трагічної мужности, як Ніцше, він буде ждати нових людей, знаючи, що для їх духовного народження підготовляв ґрунт, що його душа, його я оживе, що зерно, яке кинув він, не попало на "битий шлях", не було розвіяне вітром, а виросло з ґрунту і налилось колосом нового життя, буйного, здорового. Для таланту немає смерти, бо він не вірить в неї, бо його релігія — "релігія надії", релігія побіди життя над смертю, життя невмирущого, життя світла, розуму і розвитку. Іноді буває так, що талант, навіть геній, не приймає такої "жизнерадісної" формули, впадає в песимізм, розпач, безнадійність і гадає, що разом з його смертю настає кінець і всьому тому, що так чи інакше було зв'язане з ним, але наука, особливо після обґрунтованого Геґелем закону еволюційного розвитку, руйнує безнадійність песимістів і, на підставі досвіду історії, як аксіому виставляє апотеозу людського життя, майбутню і повну побіду вільної розумної людини, загального щастя людей, гармонійної культури, апотеозу того царства, яке один із талановитих письменників російських назвав "царством души, полной совершенной гармонии", де будуть чоловіки такими чуйними, як жінки, а жінки такими могутніми як чоловіки (Лунагарський). Об'єктивна історія не забуває тих із своїх діячів, хто наближав своєю діяльністю це бажане для людей царство вільної і гармонійно — розвиненої людини. Вона свято зберігає їх ім'я в Пантеоні безсмертних. Вона шанує пам'ять їх, не забуває тих заслуг, які вони зробили для загального розвитку і ще за часів їхнього життя виявляє свою подяку і пошану до них.