Поет читає в "Слові о полку Ігореві: "жени руськая восплакачиася" для нього в цих трьох словах — вся історія хресного шляху української жінки, вся драма її стражденної долі і витрачених "марно, без тями" сил
Де не лилися ви в нашій бувальщині, Де, в які дні, в які ночі -
Чи то в Половеччині, чи то в князівській удальщині, Чи то в козаччині, ляччині, ханщині, панщині, Руськії сльози жіночі?
Скільки сердець розривалось ридаючи, Скільки зв'ялили страждання! А як же мало таких, що міцніли, складаючи Слово до слова, в безсмертних піснях виливаючи Тисячолітні ридання!
Слухаю, сестри, тих ваших пісень сумовитих, Слухаю й скорбно міркую:
Скільки сердець тих розбитих, могил тих розритих, Жалощів скільки неситих, сліз вийшло пролитих На одну пісню такую.
В межах нашої статті неможливо спинятися ще на інших ілюстраціях до висловленої думки, хоч Франкові переспіви "старих тем" — чудовий і вдячний матеріял для поглибленого розуміння рідної історії. В цьому матеріялі немає "дихання гнилої історії", він навчає бачити в ній не тільки "психологію ренеґатства", чи "отруйні випари старої України", як це може здатися поверховій свідомості, а багато чого іншого, в чому таїться й наука й приклад до наслідування. Франко, що так не любив у нашому минулому "панування" "празничної одежини", що симпатизує тому, "хто ллє свій піт", "хто гне кайдани", Франко, що співає "пісню юдолі і сліз" і прагне, щоб самосвідомість швидше просвітила тих, хто проливає свій піт в "курних хатах" і за "робітничими варстатами", тому власне й спиняється з любов'ю на тих моментах української історії, коли народ за неймовірних умов виявляв надзвичайну відпорну силу і здатність до культурної творчости, що вражали історика[91]. Франко оспівує "героїв духа" і поетизує "лицарів обов'язку", якими має право пишатися в минулому наша батьківщина.
Ось перед нами "Іван Вишенський", — ця цікава й яскрава постать української історії кінця XVI ст. Образ ченця — патріота у Франковій поетичній переробці вражає нас своєю моральною міццю і гарячим серцем, пройнятим бажанням добра Україні, глибиною дисгармонійних переживань, що відбуваються в душі пустельника через конфлікт між прагненнями його і свідомістю обов'язку перед батьківщиною. В захопленні Іваном Вишенським Франко створив чудову поему про обов'язок, про любов і жертвеність в ім'я цієї любови, що заповів "Розп'ятий" і яку визнає пустельник, що в самозреченні говорить такі повні глибокого змісту слова:
Дай мені братів любити І для них життя віддати! Дай мені ще раз поглянуть На свій рідний, любий край.
Поетизуючи історичні події і славні сторінки минулого, Франко ушляхетнює сучасну працю: він говорить про драму, що переживав народ у минулому, що на неї витрачено так багато сили, але разом з тим він переконує нас, що нація зберегла великі можливості, що в ній таїться ще багато "незужиткованого". Підсумовуючи втрати й щербини, всі страждання і всі лихі наслідки минулого, поет в результаті співає про бадьорість, про творчі шукання, бо до такого висновку приводить його заглиблене розуміння історичного розвитку народу:
Не даром ти, в біді, пригноблений врагами, Про силу духа все співав, Не даром ти казок чарівними устами Його побіду величав!
В значній частині своєї творчости і розмаїтої діяльности Франко намагався зміцнити "силу" цього "духа" в рідному народі, наблизити час, коли народ буде вповні виявляти свою творчість, а це буде тоді, як буде він вільно розпоряджатися національною працею.
У передмові до поеми "Мойсей" поет сам визнає, що його "тривожило" майбутнє його народу: він не мав спокою й сну від того сорому, що буде пекти нащадків за вчинки батьків і тих, хто довів народ до цього стану "паралітика на роздоріжжі". І ось, з цього великого почуття любови до батьківщини, ускладненого й розпеченого соромом за сучасне і небажане майбутнє, зродилась Франкова поезія, що викликає співзвучні переживання у його сучасників. Франко поет національного сорому, та не того, що спалахне востаннє й згасне в чаді дальшого занепаду, а того, що революціонізує свідомість, змушує глибоко заглянути у власну душу і розгоряється в полум'я відродження. В цьому полягає велике й симптоматичне значення Франкової творчости як поета української сучасности. В ній ми знайдемо, звичайно, сліди виснажуючих дум і переживань, що понижують життєвідчування — це така вже доля поколінь, яким судилась чорна праця "каменярів" відродження. Вище, на початку статті ми спинялись на цих моментах у Франковій творчості. Проте, хоч вони й міцні, хоч і глибоко відбиваються навіть на поетовій ліриці, даючи цілі скорботні поеми "зів'ялого листя", "незагоєних ран" і "похованих в серці надій", та вони не здатні перемогти бадьорі почуття і певність близької перемоги тієї справи, якій служить поет. Якщо не йому і не його поколінню, взагалі не нам,