Стискаю Вашу руку і прохаю вибачення, якщо щось сказав не до вподоби. Мені бо справді якось зараз "не по собі" і хотілось би усунутися рішуче од редагування журнала; особисто на цьому "кріслі" я дуже багато трачу: для себе нічого не можу придбати, бо навіть і ті короткі хвилини, що зостаються у мене поза службовою працею та редакційною роботою, забирає у мене всяка метушня, писанина, як, приміром "не в суд и осуждение" хай буде сказано, — оця, що її зладив на Ваші руки.
Я не можу нічого ні читати, ні писати, ні думати навіть.
Хай його мама мордує!
Ваш С. Петлюра
Війна і українці[94]
Виклик Німеччини Росія прийняла, і тепер її військо виконує свою повинність перед країною. Силі двох держав потрійного союзу — Німеччини та Австро — Угорщини протистоять сили потрійної згоди — Росії, Франції та Англії разом з Бельгією, Сербією та Чорногорією.
У вир подій, що розгоряються, подій світового значення, подій, що мають покласти початок новим етапам історії, можливо будуть втягнені ще й інші держави, що їхні інтереси вже порушені початком війни або будуть зачеплені нею. Світове значення цієї бурі усвідомлюють собі всі і це невідклично вимагає від кожного визначити своє ставлення до подій, що розгортаються. Такого ставлення цілком виразного, без обумовлень і ясности, що їм під сучасну хвилю немає і не може бути місця, вимагають ці події і від нас українців. Від нас тим більше і настирливіше, бо силою історичної долі наш нарід роздертий і увіходить своїми нерівномірними частинами до складу держав, що є ворогами і воюють одна з одною. Роздертя нашого національного організму між Росією та Австро — Угорщиною давало підстави деяким колам російського суспільства припускати моясливість так званої "австрійської орієнтації" серед українців Росії, тобто тяжіння до монархії Габсбурґів, і тому дивитися на українців Росії, як на елемент нестійкий при міжнародніх конфліктах, подібних сучасному. Ми не маємо потреби говорити про те, що подібного роду припущення не мали під собою ґрунту, що жодного факту, жодного переконливого арґументу, який би підтверджував справедливість подібних припущень, ні їх автори, ні ті, що поділяють побоювання цих останніх, не могли навести. Залишаючи з боку і не рахуючись з несовісними спонуками до вигадування подібних припущень, саму можливість їх в середовищі неупереджених, щодо українства, кіл можна пояснити тільки політичною аберацією останніх і нерозумінням або цілковитим незнанням так історії українського відродження, як і його сучасного змісту. В ідеалах українців і у практичних постулятах українського суспільства, починаючи з Кирило — Методієвського Братства і аж до наттіих днів, національний розвиток тієї частини українського народу, що увійшла в склад Росії, завжди розглядався в межах останньої і в тісному своюзі з народами, що її заселюють. Свідомість національної єдности цілого українського народу без огляду на дроблення його на частини, що входять у склад різних держав, як також свідомість культурної спільноти цілого українського народу, не може бути прирівнювана до сепаратизму. Вияв національної волі російських українців не знаходив свого вислову в авантюрницьких політичних комбінаціях, і спроби такі ніколи не знаходили відгуку в широких колах українського суспільства. Сепаратизм з "мазепинством" або австрофільством, як його супутниками, це міт, і існував він лише в розпаленій уяві найбільш непримиренних і найменш свідомих в тому, що це міт — ворогів українства. Австрійська орієнтація російських українців висовувалась віденськими політиками як "пугало" в міжнародніх аспектах або як самонасолодження, що в ньому бажане їм рахувалося як можливе та здійсниме при відповідній політичній коньюнктурі. Відбувалась плутанина понять та переоцінка відосередніх стремлінь в Росії взагалі та українських зокрема. Галицьким українським політикам, особливо націонал — демократам було, звичайно, наруку оперування можливістю австрійських орієнтацій серед російських українців у боротьбі за національні здобутки в Галичині, але й галицькі політики під впливом української громадської думки з Росії проводили межу між природним для них австрофільством та прагненнями російських українців, що аж ніяк не збігалися з комбінаціями, які витікали з австрофільської орієнтації. Бажане розв'язання українського питання в Росії українці не сполучували з авантюрницькими побудовами, ставлячи це розв'язання в тісну залежність від ходу загального розвитку громадського життя в Росії. Добробут і розвиток цього життя мислилися як передумова, як звичайна conditio sine qua non бажаного розв'язання національного питання в Росії взагалі та українського зокрема. Для людини, хоч трохи ознайомленої з історією руху української громадської думки, висловлене нами вище не буде, звичайно, новиною. Ми вважали тільки за необхідне відновити тут в загальних рисах відомі факти, щоб в їхньому світлі, в логічному їх ланцюгу ясніше розкрилась перед нами природність тієї позиції, яку займають українці щодо сучаних подій.