До згаданих рис належить додати безсторонність та шляхетність у ставленні до ідейних супротивників, — риси, що яскраво виступають у полемічних працях К. П. Михальчука: "Что такое малорусская (южно — русская) речь?" (полеміка з проф. Флорінським і Бучі лем) та "Открытое письмо к А. Н. Пьшину", з приводу його статтей у "Вестнике Европы" про суперечку між "южанами" і "северянами" ("К истории отношений к украинству представителей прогрессивной части русского образованого общества").
Шуканням наукової правди перейняті всі праці К. П. Михальчука і в той же час в їх основі лежить почуття гарячої Любови до рідного народу. Досліджуючи історію народу, його багатогранну творчість, побут, культуру, українські діячі шестидесятих років, кажучи словами К. П. Михальчука, "прагнули знайти самих себе, своє власне життя, свої інтимні і природні обставини, свою непідроблену вдачу, ідеали та смаки, свою живу душу, свого великомученика, генія народнього." В цьому прагненні К. П. Михальчука, як одного з найвидатніших "шестидесятників", виявилася риса властива неофітам ідеї, що вносили в діяльність ученого дух підвищеної напруги, який, з одного боку, ушляхетнював працю дослідника, а з другого викликав у середовищі молодих поколінь паростки прозелітизму та почуття вдячности до нього, як до одного з піонерів української національної ідеї. Дальший розвиток цієї ідеї вніс, звичайно, поправки та доповнення до тих завдань, що їх клали в основу національного руху українські діячі шестидесятих років, поширив та заглибив межі його, але історична заслуга піонерів руху, що заклали перші організовані його клітини та поклали тверді підвалини для наукового дослідження українознавчих проблем, залишається вікопомною в історії українського відродження. Почуттям поваги забарвлене було, зокрема, ставлення сучасного українського суспільства до К. П. Михальчука: в нім вбачали останнього з славетного гурту "хлопоманів", ініціятора першої Громади, людину, що до кінця своїх днів залишилася вірною ідеалам "юних днів, днів весни" національного руху. Головні етапи цього руху проходили перед його очима, або за його діяльної участи. Про все це, а зокрема про початки національного руху на Україні в 60–их роках XIX століття, багато міг би він оповісти такого, що залишилось не — з'ясованим та невідомим і тим зробив би величезну послугу історикові українського відродження, який відчуває брак матеріялу і не посідає вичерпних відомостей для своєї мети. Останнім часом, схвильований спогадами Б. С. Познанського, К. П. Михальчук відчув потребу заповнити цю прогалину і свідомий недалекої смерти наглив себе залишити на папері збережені в пам'яті рештки пережитого, признаючи свої спогади "З українського минулого" для того ж видання, де з'явилися спомини Б. С. Познанського.[106] На жаль, недуга, а потім смерть, що спіткала його 7 квітня, не дозволила закінчити розпочаті мемуари, обірвавши їх на перших розділах. З скорботою проводжало українське суспільство останнього свого "шестидесятника", що віддав свої знання і своє гаряче серце народові, до якого з іншого національного табору привело його збуджене почуття українця.
С. Петлюра
Додаток до першої частини
Про жорстокий закон 1876 року[107]
Російське царське правительство з усіх сил затягує петлю над шиєю робочого люду. Всі закони, всі розпорядження, які тільки видає воно для них, не дають просто жити, ні вільно дихати їм. Робітник, чи працює він на фабриці, або заводі, чи продає свою працю тяжку поміщикам та поливає своїм трудженним потом панські лани, не має ні волі, ні постійного куска хліба, ні радости в житті. Йому не вільно по своєму ні жити, ні боротись за поліпшення своєї долі.
Все заборонено, за все карають. Тяжко жити робітникові в російському царстві під жорстоким нелюдським пануванням коронованого ката та його посіпак, всіх отих губернаторів, ісправників, станових, земських начальників тощо.
107
"Селянин", ч. 30., червень 1905 р. Редакційна стаття надрукована в той перод, коли С. Петлюра був редактором часопису. На думку А. Жука, Петлюра міг бути автором статтей "Про жорстокий закон 1876 р." і "Про національний гніт".