І почалась боротьба завзята, уперта.
З кождим днем вона, як той огонь в вітряну погоду, розростається і шириться по цілій Україні. Український робітник хоче, щоб над ним не панував цар та його посіпаки, а щоб замість них була заведена демократична республіка, де не буде ні пана, ні хлопа, а всі будуть мати однакові права. Український робітник хоче розірвати ті пута, якими з усіх боків опутали його вороги, хоче скинути з очей своїх ті темні облуди, якими ці вороги заволікали від нього світ правди та волі. Він зрозумів, що одною з таких облуд є і той жорстокий нелюдський закон 1876 року, яким царське правительство заборонило йому вчитись по школах на його рідній мові та читати книжки, написані тією мовою. Тому то він бореться між іншим і за те, щоб був скасований цей закон і щоб скрізь по Україні, де тільки говорять українською мовою, були заведені українські школи, а по них вся наука викладалась українською мовою, а не російською, як це є тепер. Звичайно, царське правительство противиться цьому, бо воно завше противиться і нищить все те, що помагає робітникові просвітитись і пізнати свою долю.
Та українському робітникові годі зважати на те, що не до вподоби його заклятому ворогові. Він мусить дбати про свої інтереси, про своє добро, про свою долю, не звертаючи уваги на те, чи подобається чи не подобається це царському правительству. Хай же живе свобідна українська школа!!
Геть царя і все його правительство, що душить тільки українського робітника і не дає йому ні жити, ні вчитися навіть на його рідній мові!
Будемо боротись за заведення демократичної республіки, за те, щоб народом правили вибрані від усього народу, щоб їх оббирали вільними голосами на підставі загального, рівного, прямого, тайного голосування. Будемо боротись за те, щоб нам вільно було про все говорити, читати; щоб можна було збиратись для обговорення своїх справ, страйкувати і єднатись в робітничі спілки — партії.
Будемо боротись за те, щоб нам вільно було заводити школи з нашою рідною мовою, щоб можна було на нашій мові балакати по судах та всіх інших місцях!
Як ми доб'ємось всього цього, тоді краще і скоріше піде наша боротьба і за знищення того гніту панського, під яким стогне цілі тисячі літ робочий люд; тоді скоріше доб'ємось заведення дорогого нам соціялістичного ладу!
Про національний гніт[108]
Крім того гніту, що тяжить над робітниками всього світу — гніту капіталу — над робочим людом російської держави лежить ще один тягар — тягар самодержавної самоволі. Робітники російської держави несуть на своїй шиї два ярма, і через те їхнє становище важче, ніж становище робітників в інших краях. Та деякі з робітників російської держави несуть на своїй шиї ще й третє — ярмо національного гніту.
Про оце третє ярмо — про національний гніт ми й хочемо поговорити в цій статті.
В таких державах, як Росія, де поруч живе багато різних народів, один народ (нація) має більше прав ніж другі народи, один народ являється паном, а другі народи його підданими. Мова цього народу — пануючого народу — є пануючою мовою у всій державі. На цій мові і дітей вчать по школах і по різних державних інституціях ("правительственных учреждениях") балакають і т. д.
В російській державі пануючий народ — це руські (великоруси, москалі, кацапи). Всі інші народи, як от ми: українці, поляки, литовці, євреї, лотиші і інші — всі вони мають менше прав у державі, ніж пануючий народ: великоруси (москалі). Приміром взяти євреїв. Для них заведена "черта оседлости", дальше якої вони не мають права оселятися; їх не приймають в школи нарівні з дітьми других народів; їм не дозволяють селитися по селах і т. п. Подібно до цього стоїть справа і з іншими непануючими в Росії народами.
Що ж за причина цього національного гніту, кому він потрібний і чи багато він шкодить нам робітникам українським?
А ось розгляньмо.
Колись давно на місці теперішньої Росії жили різні народи самостійно. Вони не складали з себе однієї держави, але кожен з них сам собі був державою, або складав одну державу вкупі з другим народом. Так жили собі поляки, руські українці і інші. Кожен з цих народів мав своїх королів, царів, або якихнебудь інших правителів. Ці правителі, спираючись на темноту свого народу, гнітили його і визискували, як могли. Та коли їм ставало за мало того, що вони здирали з свого народу, вони силкувалися урвати шматок землі у своїх сусідів. Отак московські царі раз — у - раз воювали з польськими королями, польські королі з українськими гетьманами, українські гетьмани з московськими царями і т. п. Кров народня лилась ріками без перестанку, а все для того, щоб різні правителі могли краще розкошувати. Та нарешті московські царі увійшли в найбільшу силу і підгорнули під себе всі сусідні народи. З колишньої Польщі, Литви, України і інших країн склалася одна держава — Росія. Російські царі почали заводити в завойованих землях свої самодержавні порядки, а старі вільніші порядки винищували з корінням. Зібравши під своїм троном такий величезний охват землі, московські царі почали входити у все більшу силу, слава їх росла і ширилась поміж іншими царями, багатство їх швидко зростало. І чим більше вони багатіли, чим більше набирались слави, — тим більше вони боялися втратити завойовані землі, тим старанніше вони викорчовували у поневолених народів усяку пам'ять про старі вільніші часи. От — тут почався національний гніт. Російські царі намагалися з поляка, українця і всякого іншого неруського зробити руського. З усіх цих багатьох народів вони захотіли зробити один народ з однією мовою, однією вірою, одними звичаями, однією назвою. Вони хотіли, щоб кожен з поневолених народів вірив і думав, що він з поконвіку живе під царським пануванням, щоб кожен думав, що історія московських деспотів — це його власна історія, щоб кожен почував себе руським (москалем). Хто не хотів або не міг перевернутися на руського, того всякими способами утискали і переслідували. Все це російські царі робили й роблять для того, щоб ніхто не намислив виплигнути з — під царської кормиги і тим зменшити царське багатство, царську славу, бо однакова мова, однакові звичаї й обичаї — це те, що найщільніше зв'язує людей між собою.