Я не став чекати повернення Лазізи, не хотів, аби вона і її батько зупиняли мене. Я рішуче покрокував до мерії мого забутого світом туніського містечка.
Відвага заполонила мене, прийшла на зміну відчаю. Зміни можливі. Можливі! І справедливість можлива! Ніхто не сміє бити і принижувати гідність людини! І хіба для того західні жінки боролися за свої права, щоб тепер наші принижували чоловіків! Щоб зривати нікаб з обличчя його дорогоцінної Лазізи! Ну добре, не його, не його — ніколи вона не буде належати йому — і все через цю державу, що плює на своїх громадян…
Я нікого і нічого не чекатиму. Я зроблю все сам, Іншаллах[3]. Відвага. Відвага. Відвага — у серці і у кожному кроці. Сходи здаються спочатку такими високими. Але в мені змінюється щось, і ніби я знаю: підтримка поруч.
— Ти куди, хлопче?
— Я? До мера, звичайно. Вас що, не попередили, що я прийду?
— А хто ти?
— Громадянин.
Він пропустив мене — тому що відвага, як диво, йшла поруч, і коридори мерії розкрились переді мною.
Щось голосно траснуло коло обличчя. Ще раз. Коридори мерії темнішали, чиновники, як тіні, розчинялись чорнилами у воді. Ще раз. Коридори сміялись. Ще раз. Відвага теж розчинилась, розтанула разом із тьмяними фігурами в розплавлених коридорах, змінилась розгубленістю…
Я прокинувся. Сміялись не коридори — колеги обступили мене щільним кільцем, як раніше обступали іграшковий вертоліт. Дехто ще плескав у долоні.
Я провалювався назад, туди, де йшов коридорами мерії худенький тунісець Мухаммед, торговець фруктами.
Великі білі двері… червоні доріжки… Це палац чи місце служіння народу? Відвага. Я штовхнув двері двома руками, як штовхають воду, щоб виплисти на поверхню.
— Мир тобі, і милість Всевишнього, і Його благословення! — сказав я.
Голосно і спокійно. Я не боявся, ніби сам Аллах прийшов сюди поруч зі мною вимагати справедливості.
Людина за столом підняла голову… і задрижала… Кабінет захитався разом із дорогими килимами і портретами… Сміх. Крики…
— Костю! Та що тут відбувається врешті-решт? Що ж це таке!
Шеф лютував. Майже як тоді, коли зірвався контракт… через мене… зовсім недавно. Колеги припинили реготати, навіть дівки.
— Павел Николаич, так он, наверное, неспециально же, это болезнь, наверное, какая-то, — защебетала сердобольна Лєночка.
Павло Миколайович зиркнув так, що Лєночка прошмигнула за спини колег і заховалась там. Мій погляд ковзнув по них… Агуніка. Вона виділялась у натовпі — їй було не смішно, — стояла і дивилась, мовчки, з нерухомим поглядом єгипетської фараонші зі старих фресок, вірменська холоднокровна Клеопатра посеред офісної юрби, дивилась, ніби — чи це можливо? — розуміючи, що відбувається. «Цавет танем»… Що там, цікаво, з моїм Мухаммедом?
— Костю, — тоном, наповненим одразу усім металом Кривбасу, пробасив шеф. — Дуй до мене в кабінет. І… хай буде з тобою милість Всевишнього і благословення Аллаха!
Дівчатка знов зареготали, тільки Клеопатра лишилась стояти твердо, і чорне каре навколо красивого личка не поворухнулось, наче підкреслюючи — вона намальована, несправжня, породження моєї ненормальності і її відображення. Але й вона — та ні, вона перша — кине мене, якщо я стану ніким, втрачу роботу.
— Павле Миколайовичу, а можна трохи… — шеф дивився на мене так, що я вже знав відповідь, але все ж договорив, — пізніше?
Він просто пішов, і я чув, як грюкнули двері у великий солідний кабінет, так, що задзвеніло скло у вікнах і коньячні бокали на шафі у сисадміна Толіка.
— Кость, краще піди… Він пробачить. Ти ж хворий, так? Ніс щось про справедливість.
— Ну, звичайно, якщо про справедливість, то хворий, — відрізав упевнений жіночий голос зі слабким вірменським акцентом.
3
Insha’Allah — з арабської "Якщо дозволить Бог". Коран вчить, що мусульмани мають додавати Insha’Allah, коли говорять про свої плани на майбутнє (Сура Аль-Кахф 18:23).