— Я хочу жити нормальним життям. Щоб робота, сім’я. Як у всіх. Щоб не тривожитися за завтрашній день, щоб возити дружину на відпочинок — от хоч би у ваш Єгипет чи Туніс — і вона тоді буде щаслива, нарешті… А це все — воно ж не моє. Ці біль, страждання, думки… Навіщо вони мені? Навіщо мені думати про митарства торговця фруктами з якоїсь діри в Тунісі? А головне — відповідальність. Грьобана відповідальність! — по-англійськи це звучало «fucking responsibility», зовсім природно, хороші в мене, виявляється, були курси.
— You don’t wanna take responsibility?[8] — перепитав Тарек без емоцій, вперся очима в одну точку, ніби енергія разом вийшла з його довгого немолодого тіла.
— No, I don’t[9], — звичайно ж, я не хотів, дивні ці араби — питати таке. Лишив би уже в спокої, скраєчку, де і належить бути, за означенням, моїй хаті.
Ніч падала на Каїр, затихала остання пісня муедзина, і звуки завмирали, тихі голоси сусідів змовкли зовсім… Я дивився на мерехтіння світла перед собою і чекав відповіді. Електричного світла в домі не було — я соромився спитати, чому. Як і електричного світла, не було відповіді. Довго, так що здавалось, уже й не буде ніколи.
Тарек мовчав, схиливши голову, заплющивши очі, похитуючись, мов у трансі — чи, може, так мені здавалося в нерівному світлі. Білий одяг підкреслював сивину, а зморшкуваті риси обличчя чорними тінями творили образ мудрий і урочистий, як гарна фотографія на надгробку.
— Так, можна позбутись, — сказав хриплувато і змовк, ніби кожне слово підбирав хвилинами. — Просто припини співчувати. Припини думати. Ніхто тебе не примушує.
Я зірвався. Я ж чекав його слів так довго, здається, так само довго, як Земля чекала Спасителя, а отримав таке! І я зірвався, зірвався і закричав, так що Лотфія і її батьки, мабуть, прокинулись і вслухались у темряві в мою ламану англійську:
— Але вони самі приходять! — кричав. — Приходять! Тунісець! Той, що спалив себе! Яке мені діло до його грьобаного візка з фруктами? Скажи, яке? Чому він, а не якась голодна дитина в Африці?
— Мухаммед Буазізі? Чи інший?
— Звідки ви знаєте його ім’я?
— Кожен тунісець знає його ім’я. Тепер.
— Боже… Ну так зрозумійте мене! Чути людину, що ладна себе підпалити! І врешті я не зробив нічого, я не допоміг! Бо у мене є своє життя, робота! Люди не можуть кинути всі свої важливі справи, клієнтів, замовлення, щоб тільки дослухатись, чи не дійшов до межі якийсь невдаха на краю світу. І що? Що, тепер я винен у тому, що він помер? У тому, що весь Туніс повстав?
— У тому, що повстане Єгипет… Kullena Khaled Said. We are all Khaled Said[10], — задумливо і якось співучо промовив мій співрозмовник. — Ні, ти не винен.
— Що? А що ви сказали? Що за Халед Саїд?
— Неважливо. Послухай, Костю…
І я слухав, слухав, ніби уві сні, сповідь людини, дуже схожої на мене — не шкірою і не кольором очей, не віком і статусом, і навіть не віросповіданням. І ми ж із ним не виросли на «одних букварях», але він, живучи своїм далеким від мого життям, чув мене, як перехоплену радіопередачу, мелодраму з елементами жахів, слухав, виявляється, без огиди і не жаліючи на це часу. Він, мусульманин, не називав мене невірним, не називав розпусником — він був, здається, толерантнішим до моїх слабкостей, ніж я до чужих. Він чув і змінювався, і легковажний студент по обміну, що гуляв колись із Вамбиною мамою вуличками українського міста, перетворювався на людину, що слухає світ. Слухає, починає розуміти зв’язки і причини, наслідки кожної маленької дії і множинність можливих шляхів, і після цього ще вірить у щось, бо, зрозумівши, виявляється, починає більше любити.
— Кого любити? — питав я щиро.
— Ну як же? Світ. World, — пояснює він. — Людей.
Тарек не був сильним, ні — як і я. Може, це прокляття (Тарек називає це даром, та я все ще думаю, що це прокляття) дається лише слабким, найслабшим навіть. Лиш тим, хто не може співчувати ділом? Може, в нас просто вийняли хребет, а навзамін дали оцю недолугу нездатність відключитися від безкрайнього больового поля, і якісь випадкові хвилі долітають і долітають, примушуючи здригатись від почуття несправедливості. Але більше нічого, здригатись від болю і мовчати — ось що я можу. І хіба Тарек зробив більше? Хіба можна взагалі зробити більше? Не палити ж себе — це безглуздя засуджує навіть божевільний Тарек.