Поки говоримо, я не помічаю, що за моєю спиною приростає людське коло. Озираюсь — а нас вже далеко не купка, ми — натовп, ми — Мідан[12], і я в центрі, посередині моря людей. Тривожно вдивляюсь у Ахмеда, як він слухає, як стискає кулаки, і напружуються м’язи обличчя, перетворюючи мого маленького хлопчика на якогось дорослого воїна з давньоєгипетських сцен. Я не хочу війни. Так, не хочу війни. Іншаллах, все буде мирно, як вірить Ахмед.
З’являється мегафон. Гасла лунають голосно, натовп реве, так що говорити стає тяжко.
«День гніву!» — каже хтось у мегафон. «Геть Мубарака!» — реве натовп. Єгипетські прапори усюди, поки що спокійно на площі, але так неспокійно на душі.
Ми з Ахмедом намагаємось протиснутись до одної з бокових вулиць. Але на півдорозі нас підхоплює людський потік, несе і несе кудись… Я не розумію, куди, я ж насправді не каїрець… Так триває довго, не знаю скільки. Лише відчуваю руку Ахмеда в моїй руці. «Геть Мубарака! Геть Мубарака!» — кричать голосно, і Ахмед теж кричить. «Є-ги-пет!» — Ахмед же наполовину єгиптянин, по матері. Кричу теж. Раптом я чую постріл, і страх накочується на мене, як і натовп. Хтось кричить «Вперед!», але багато хто відступає назад. Постріли… постріли…
Я прокидаюсь, бо пече. Пече розпечений асфальт і спалена шкіра. Наді мною сяє яскраве сонце… я озираюсь… сонце порту Коломбо. Співчутливий консульєрець просто лишив мене тут. А де… мої речі?
Я обертаюсь на неприємний скрипучий звук — хтось виходить із дверей чи то крамнички, чи то ресторану… Непоганою англійською пояснює: мене лишили під парасолькою торговки фруктами, але день закінчився, і вона пішла, лишивши їм мої речі. Не хотіла будити. Я хочу здивуватися, як це торговка фруктами не присвоїла собі мій рюкзак, із мобілкою і грошима, але ж це якось незручно. Значить, розуміється консульєрець на торговках; а може, вона — просто одна з тих, хто проковтнув білу кульку і втік з їхнього дивного острова?
У рюкзаку все на місці, і маленький целофановий пакетик із найціннішими у світі ліками — для мене.
У кафешці мені приносять води — здається, безкоштовно. Кажуть, вони хотіли викликати лікаря, але людина, яка принесла мене, сказала, що я просто втомився. Вони такі довірливі, ці цейлонці, як діти… Їм би труп отак принесли чи вибухівку у рюкзаку, то вони б і це схавали? Ні, ми, українці, інші.
Склянка води. Біла кулька. Ну ж бо!
А що я бачив там? Тарек… постріли… страх за сина… Він зараз там сам, мій Тарек. Кулька нікуди від мене не дінеться.
— У вас є вай-фай? І… зарядка для ось такого телефону?
Дивно, але було все.
Шукав новини — Інтернет наче бавився зі мною у хованки.
Смілива площа Тахрір справді зібралась. Вона здавалася хвилею, а виявилась цунамі. Сьогодні вже загинуло троє, і один поліцейський. Я намагався знайти прізвища — хто, ну скажіть, хто загинув? Журналістам, здається, було байдуже. Троє та й троє. Я не полишав пошуків, пробував то той, то інший пошуковий запит зі словами «смерть», «революція», «25 січня». І чомусь те посилання привернуло мою увагу — та ні, я знаю, чому — тому що мережа грала зі мною в шаради і тому що там було про самоспалення…
Дивно, але саме двадцять п’ятого січня, рівно сорок два роки тому, ховали якогось чеського студента… У статті ще було щось про боротьбу із тоталітаризмом, щось про європейські цінності, щось про єдність… Не знаю, чи чули чехи про те, що відбувалось у Тунісі, Єгипті… Мабуть, чули. Мабуть, вони, як ніхто, розуміють, раз був у них цей Ян Палах, якого ховали двадцять п’ятого січня.
Склянка води, і целофановий пакетик, закручений так, що й не видно, що в ньому не біле не-знати-що круглої форми, а сама ясність і гострота розуму. Ніяких зайвих думок і паралелей. Ні Мухаммеда, ні Яна Палаха. Але ж перед Тареком я в боргу? Не перед цілим світом, ні, а саме перед Тареком. І не схоже, щоб у мене прямо вже їхав дах. У мене, мабуть, ще є час. Вилікуюсь трохи пізніше.
12
Міда́н — так звучить арабською слово «площа». Назва головної площі Єгипту, Midan Tahrir, дослівно перекладається як «Майдан (площа) звільнення».