Я написав Тареку повідомлення — ні про що, просто вибачився, що не попрощався, і обережно заховав целофановий пакетик у рюкзак — взяв час на роздуми. І на єгипетську революцію.
Я жив з Тареком до лютого. Я не забував про нього у літаку на Москву, і коли чекав у Шереметьєво літак до Києва, і коли вертався в порожню квартиру, і коли відкривав спорожнілі шафи, де раніше був одяг Алли, і коли прийшов до офісу і почув, що мене звільнено за прогули і зірвані зустрічі, і коли гортав інтернет-сторінки — у пошуках нової роботи і новин звідтам.
Новини були погані, я знав і так. Щось змінювалося на площі Тахрір. Дивні політики, не кращі за тих, що при владі, виходили на сцену, говорили дивні речі… Закликали до чогось іменем Аллаха. А гарячі хлопчики підуть та й загинуть, і чекатимуть їх райські гурії, але ж гурії дочекались би їх і за півстоліття, доки б ті прожили життя і залишили по собі синів. Гурії чекали б, а матері плакатимуть уже сьогодні чи завтра.
Я хотів здаватись нормальним, але тема Єгипту, випадково чи ні, все ж спливала в розмовах — з Агунікою, Вамбою та навіть якимось дивом із начальницею ЖЕКу (в моїй сталінці потік дах, тож довелось іти знайомитися). Тоталітаризм у моїй країні ніби пав, але начальниця ЖЕКу, очевидно, давно не читала новин. Можливо, вона думала, що раз будинок назвали сталінкою, то й порядкувати ним можна відповідно… Я зауважив щось про те, що навіть в арабському світі «весна народів», а ці порядки… Ой, краще б мовчав.
Вамбо переживав — але навіть він, наполовину араб, хоч і не знає ні слова арабською — вважав те, що відбувається, наслідком гарячої арабської вдачі: «Навіщо насильство? Мені аж незручно за них. Можна ж мирним шляхом змінювати країну. От у нас в Помаранчеву революцію все мирно пройшло».
«У нас» — все-таки Вамбо стовідсотково наш… Він писав щось батьку у цьому стилі — я знав кожне написане слово, бо я перекладав. І я знав кожне прочитане слово, бо я читав разом із Тареком, всередині Тарекового болю. Ні, вони не могли порозумітись.
Агуніка туди ж, казала про мирний протест. Я нагадував їй про те, що випадково дізнався, бо я не професор історії — про самоспалення чеського студента. Потім про взяття Бастилії врешті-решт. Агуніка не чула.
Але ж я був там! На площі Тахрір! Може, араби інші й «не такі цивілізовані», як Агуніка, і «вони там всі дикі мусульманські екстремісти в тих країнах» — як розсудливо заявила начальниця сталінського ЖЕКу. Може, й так. Але принаймні один, Тарек абу Валерій (бо все-таки правильно так, а не Тарек абу Ахмед, адже нарікають за первістком), принаймні Тарек абу Валерій достатньо цивілізований. І він там, на площі. І він не збирається йти. І вихований ним син не збирається йти тим більше. Я не знаю, чи прийшов би Тарек на площу Тахрір, якби не Ахмед, але, прийшовши, я знаю, що він уже не збирався йти — з багатьох причин: наприклад, тому що, якщо вони відступлять, Єгипет так і лишиться стояти на місці, людей так і будуть принижувати, бити в поліції, як Халеда Саїда, бити на площі, як будь-кого з них. Ні, сказати правду, він одразу ж пішов би геть і повернувся б у рідний Туніс — от хоч би крапля вагання від Ахмеда. Але юний син не вагався, тож батько запевняв себе, що воно того варте, що оте Мусульманське Братство[13], організація, по правді, сумнівна, лише допомагає повстанню, але не присвоїть собі народної перемоги.
А потім прийшов той день… Було кепсько, дуже-дуже кепсько… Я лежав на дивані і скубав короткими нігтями дбайливо підібрану Алкою декоративну подушечку, зминав її, обнімав, тримався за неї, як за острівець реальності…
І біг-біг-біг крізь натовп. Знайти. Ахмед. Син. Ахмед. Хлопчик. Сьогодні знову буде наступ армії. Тато Тарек знає, йому дзвонив давній друг, що має ще якогось друга, який має друга… Одне слово, буде наступ, страшніший за інші. Мубарак ладний на все. Він зрозумів: або він, або ми.
«Геть Мубарака!»
Третього не дано. Або він, або ми.
«Геть Мубарака!»
Ахмед! Сльози котились по обличчю. Мені уже майже шістдесят, немало. У мене більше не буде синів. Одного я втратив одразу, цього я не можу, не повинен. Що скаже Лотфія? Ні, як я їй скажу, якщо…
«Геть Мубарака!»
13
Мусульманське Братство (інша назва "Брати-мусульмани") — транснаціональна ісламська політична організація, заснована у Єгипті у 1928 році. В багатьох країнах світу організація визнана терористичною. Мусульманське Братство було легалізовано в Єгипті у 2011 році після повалення режиму Хосні Мубарака, однак знову оголошено терористичною організацією новим урядом Єгипту у грудні 2013 року.