Правило: у разі використання всіх можливих прийомів та правил системного тлумачення кримінального закону, коли видається, що смисл припису, який потребував тлумачення, є зрозумілим, слід витлумачити його у зв'язку з загальними та спеціальними принципами кримінального закону.
Змушені з жалем констатувати, що не всі норми кримінального закону відповідають або відповідали нормам Конституції України; чинним міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права. Крім цього, існують й інші недоречності, які неврахуванням взаємозв'язку принципу верховенства права, чи то верховенства закону, негативно відображаються на змісті кримінального закону.
Прикладом такої невідповідності можна навести зміст статті 69 КК України, де зазначалось: «за наявності декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може за особливо тяжкий, тяжкий злочин або злочин середньої тяжкості призначити основне покарання…». Проте рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 КК України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) № 1-33/2004 від 2 листопада 2004 року визнано таким, що не відповідає Конституції України
(є неконституційним), положення частини першої статті 69 КК України в частині, яка унеможливлює призначення особам, які вчинили злочини невеликої тяжкості, більш м'якого покарання, ніж передбачено законом[543].
На цей момент зміст диспозиції статті викладено так: «за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може призначити основне покарання…». Однією з підстав ухвалення такого рішення Конституційним Судом України є неврахування законодавцем принципів верховенства права та рівності перед законом під час формулювання диспозиції ст. 69 КК України.
І знову ж таки, аргументами для використання положень цього правила є зауваження науковців стосовно досконалості та системності кримінального закону. Відтак В. Навроцький констатує, що існують колізії між окремими статтями чи частинами статей Особливої частини КК України. Це, зокрема, стосується частин статей, які містять забороняючу норму, та норму, яка передбачає звільнення від кримінальної відповідальності у разі позитивної посткримінальної поведінки.
Наприклад, ч. 1 ст. 111 КК України встановлює, що державна зрада полягає у вчиненні принаймні однієї з трьох дій: 1) перехід на бік ворога; 2) шпигунство; 3) надання допомоги. в проведенні підривної діяльності проти України.
Диспозиція вказаної статті не дає підстав вважати, що державна зрада полягає у самих собою контактах з іноземною державою, іноземною організацією або їх представниками, отриманні злочинного завдання. Така поведінка становить або ж виявлення умислу на вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК України, або ж готування до нього, але аж ніяк не закінчений злочин. Водночас з ч. 2 ст. 111 КК України, де передбачені умови звільнення від кримінальної відповідальності за державну зраду, розуміємо, що вона підлягає застосуванню і тоді, коли громадянин України «на виконання злочинного завдання… ніяких дій не вчинив». Однак у цьому разі цей громадянин, на думку В. Навроцького, не вчинив закінченого злочину, не виникли підстави для відповідальності, немає від чого його звільняти. Сам же текст частини статті, яка передбачає звільнення від кримінальної відповідальності у разі цього виду позитивної посткримінальної поведінки, вказує на те, що законодавець виклав норми так, що різні частини цієї статті суперечать одна одній. Як зазначає науковець, у таких випадках потрібно діяти згідно з принципом, відповідно до якого всі неясності, суперечливості закону вирішуються на користь особи, щодо якої застосовується кримінальний закон[544].
Не всі науковці та й правозастосувачі враховують вплив цього принципу під час тлумачення окремих положень кримінального закону. Наприклад, О. Сарнавський у коментарі до ст. 415 КК України щодо відповідальності за порушення правил водіння або експлуатації машин зазначає: «до військових машин слід відносити і залізничні механічні транспортні засоби (електровози, тепловози та ін.), що належать військовому відомству» і обґрунтовує таку свою позицію тим, що законодавець у спеціально відведеному розділі не виносить порушення правил їх водіння та експлуатації в окремий склад злочину[545]. Проте ні цей науковець, ні низка інших не наводять аргументів або просто уникають обґрунтувань щодо віднесення залізничних механічних транспортних засобів до бойової, спеціальної чи транспортної машини.
543
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 КК України (справа про призначення судом більш м’якого покарання) від 2 листопада 2004 року № 1-33/2004 // Офіційний вісник України. — 2004. — № 45. — С. 41. — Ст. 2975.
544
Навроцький В. О. Основи кримінально-правової кваліфікації: навч. посібник / В. О. Навроцький. — 2-ге вид. — К.: Юрінком Інтер, 2009. — С. 265.
545
Сарнавський О. М. Кримінальна відповідальність за порушення правил володіння або експлуатації машин (стаття 415 Кримінального кодексу України) / О. М. Сарнавський // Законодавство України: науково-практичні коментарі. — 2003. — № 3. — С. 33.