Одне вікно його кімнати виходило в сад і городець при ньому. Салат-латук і троянди. Чому салат не може бути великими зеленими трояндами, а троянди — маленьким духмяним салатом? Але не це, певно, не це займало його цієї миті. Він бачив з вікна: сад і город не вражали красою, хоч на них багато було затрачено коштів. Відчуття гарного при спогляданні саду, як витвору мистецтва, псував город, ота потворна капуста. Людей його стану, думав він, зовсім не бентежить мішанина мистецьких і утилітарних цінностей. А от у домі Ани Хулії, тут же з утіхою подумав він, квіти й дерева на насипах попід стінами центрального патіо — справжній сад, без домішку городини.
Він не міг прогнати якийсь невиразний неспокій, що вічно жив у ньому, якусь відразу до всього, що його оточувало вдома. Натомість обожнював, по-рабському сприймав спосіб життя, думання, почування родини Ани Хулії. Він супроводжував її до церкви, вклякав біля неї на молитовній підставці, призначеній скоріше для жінок, як більш побожних істот, і, приплющуючи очі, стулюючи руки, силкувався увірувати, сп’янілий від якоїсь ним самим вигаданої нереальності, огорнутий ладановим духом, який, проте, не заважав йому вдихати запах вологої шкіри Ани Хулії.
— Вас питають, — мовив голос із дверей. — Там до вас прийшов хлопець.
— Хто саме?
— Та він часто сюди ходить, тільки я не знаю, як його звуть. Хочете, я його покличу сюди. Чи, може, впустити до вітальні?
— Скажи, хай іде до моєї кімнати.
— Я так і скажу. Нехай іде до вашої кімнати.
От що значить жити в хамських умовах. Хіба це служниці? О господи, хіба це служниці? І де тільки мама вишукує таких гидких та хамлуватих?
— Я з твого дозволу прийшов, — мовив Альфонсо Гантес, заходячи з оберемком книжок і паперів, — щоб поговорити про журнал «Ревіста»[5]. Ось його остаточний формат. Як, на твою думку? Мені здається, непогано, в такому вигляді його можна випускати. Зручний формат, пристойний обсяг, і зовсім не дорогий. Але, май на увазі, перший номер або й перші два доведеться фінансувати нам самим. А згодом «Ревіста» покриє витрати коштами від передплати й рекламних оголошень.
— А з яких коштів ми платитимемо? Де взяти молока, коли нема корови?
— З демонстрації. З коштів, зібраних на проведення скорботної демонстрації. Треба відкласти певну суму, а то все піде на той маскарад. І не забувай про статтю. Ти ж бо зголосився написати про Ганді.
— Тільки сядь, старий, не метушись так, заспокойся.
— Не сяду й не заспокоюся. Не можу. То що ти скажеш про формат журналу?
— Мені подобається. Зручний для користування. Але ж був проект більшого журналу на глянсовому папері.
— Це надто дорого. А наш журнал розрахований не на читача заможного стану, а на всіх. Я оце подумав, що нам треба вигадати країну.
— Спершу сядь.
— Не сяду.
— Заспокойся.
— Не заспокоюся… Нам треба вигадати країну. Вигадати, уявити, створити, не користуючись ніякими зразками. Таку країну, щоб не було схожої на неї в світі.
— А якщо ми поговоримо про це після демонстрації?
— Демонстрація! Демонстрація! Хочеш, я тобі щось скажу?
— Не треба. Сядь. І нічого не кажи: знаю твою манеру міркувати, знаю напам’ять, ми вже насперечалися донесхочу. Чи ти сподіваєшся, що я повірю в євангеліє від святого Гантеса на прізвисько Шалений Мурах?
— Тебе журнал не цікавить?
— Ще й як цікавить, тільки навіщо говорити про нього тепер, коли ти кажеш, — принаймні казав минулого разу, — що він вийде після великодніх канікул. Ще маємо час.
— Ні. Напосідає друкарня. Я знайшов гарну друкарню, але вони вимагають матеріали заздалегідь. Журнал нам допоможе створити свою країну. Треба попридумувати пісні. Країна твориться з пісень, а в нас, як бачиш, їх немає. Потрібні пісні, яких немає ніде в світі.
— У нас є поети.
— Поети, музиканти, художники, скульптори, архітектори — всі вони повинні зробити свій внесок у створення нашої країни.
— А ти знаєш, що Тройо хворий?
— Так, тільки за клопотами з оцією «Ревістою» не маю часу відвідати його. А що в нього? Мабуть, дуже настраждався, бідолаха?
— Напад пропасниці. Але завтра чи післязавтра він має намір вийти з дому. Побачиш його в університеті.