— Один поцілунок, тільки одненький.
Ана Хулія, стоячи за огорожею з укритих іржавого лускою прутів і завитків, витягла підборіддя і стисла ротик у цяточку, та коли він наблизив губи, відхилилася, заливчасто розсміявшись.
— Злючка…
— Це ви, сеньйоре, злий, якщо задумали виставляти дядька Рамона на возі.
— Я вже тобі казав…
— Я вже вам казав, карамба!
— Гаразд, я вже вам казав, що в мене є план і що дон Рамон не фігуруватиме в «Жахах християнства».
— І в чому полягає цей план?
— Єдине, що я тобі скажу…
— Вам скажу!
— …вам скажу, що план не провалиться, а більше нічого не можу розголошувати.
— Дякую за довіру.
— Це не недовіра, — мовив він, зробивши спробу впіймати її крізь огорожу, та вона легко ухилилася. — То ви для цього мене покликали аж сюди?
— Дякуйте й за це. Одна хвилина з вами може обернутися для мене вічним пеклом. Це гріх, великий гріх. Адже я саме говію, готуюся до причастя. Але що це для вас важить? Безвірник. Якби ви мене справді кохали, то розповіли б про свій план.
— Щоб ви пішли й виклали його своєму сповідальникові.
— Хі-хі-хі, — засміялася Ана Хулія. — Хоч буде що викласти. Облиште свої повчання. Але ж ви такий недобрий, що, я певна, так і підете, не розповівши мені про свій план.
— За поцілунок.
— Я не можу вас поцілувати, бо говію.
— Хронометрований поцілунок.
— То для цього вам служить стрілка, що стрибає на вашому годиннику?
— І для того, щоб провадити хронометраж у гімнастичному залі та на заняттях з атлетики на стадіоні. Хронометрований поцілунок, час на дистанцію в сто метрів…
— Як це на сто метрів? Ви хочете сказати, я така губата, що можу цілуватися на такій відстані?
— Я хочу сказати, що поцілунок триватиме стільки часу, скільки потрібно, щоб пробігти сто метрів.
— Хвилину й кілька секунд.
Ана Хулія далася Рікардо впіймати її через огорожу. Так вони й завмерли — вона в його обіймах, він у її зіницях. Рікардо відчув трепет її грудей. Її подих. Якийсь комар пробудив їх із забуття.
— І коли ти кінчаєш говіти?
— За п’ять днів.
— А мені нічого не сказала.
— Не могла. Вчора, коли ти був у нас, я хотіла покласти в коробку з краваткою записку, сповістити тебе, що починаю говіти, щоб підготуватись до причастя. Зі мною говіє і Флювія.
— До речі, скажи Флювії, що в неї до нестями закоханий один студент.
— Хто? Знову таємниця? Не розумію, навіщо тримати в такій таємниці план викра…
— О, ти вже вибовкуєш, краще б я був не розкривав тобі, в чому полягає мій план…
— …твій хитромудрий план викрадення з воза опудала, що зображає дядька Рамона.
— Але ж про це не слід говорити ані слова жодній живій душі.
— Адже я кажу тільки тобі.
— Навіть мені. Якщо зможу, то викраду,
— Хотіти — це могти.
— Не завжди. Якщо зможу, то викраду. Проте мені потрібний помічник.
— Бери того, що закохався у Флювію. Невже він гадає, що Флювія буде прихильна до нього, якщо провезуть опудало дядька Рамона?
— Це називається шантажем.
— А як називати хронометрований поцілунок?
— До того ж на закоханого у Флювію годі розраховувати. Йому взагалі не до вподоби демонстрація, він її не схвалює. Бере участь, іде разом з усіма, але не ворухне й пальцем.
— Я його знаю?
— Так. Це той хлопчина в окулярах, що підійшов погомоніти зі мною і який мені саме був потрібен тоді, пам’ятаєш, біля дверей бібліотеки, що навпроти інституту? Я мав узяти в нього…
— A-а, так-так, журнал — тільки не мод, — як ти сказав мені, а якийсь інший.
— «Ревіста де Оксіденте»[6].
— А чому він так ставиться до демонстрації? Чим вона йому не подобається? Це не зовсім добре, бо Флювія — затята «демонстрантка», захоплюється всім, що стосується демонстрації, купує й вивчає напам’ять «І не введи нас у спокусу…», ходить на всякі збори та маніфестації, дискутує з мамою, з братом.
— Він вважає, — кожен, зрештою, має право на свою власну думку, — ніби студентське свято обертає на жарт те, що зовсім не жарт, що воно виставляє суспільних лиходіїв, жорстоких тварюк, які правлять народом, у вигляді кумедних карнавальних постатей.
— Він за серйозну демонстрацію?
— Ні. Він — за французьку революцію… Маленька французька революція — ось його ідеал.
— Яка дикість! Одна черниця, що буває з нами під час говіння, — француженка. Вона розповідала нам, щó то була за революція. Каже, зовсім недавно в Парижі розкопано підземелля, в якому знайдено сто шістдесят три черепи священиків. Краще вже демонстрація. І душу відведуть, і ніхто не постраждає. Хай уже сміються зі священиків, але не вбивають їх, хай народ потішиться з критики уряду, хай розважається, милуючись розмальованими опудалами у барвистому лахмітті.