Два гучних удари в двері пробудили його з півсонного стану. В очах стояло червоняве сяйво, у вухах гуло, тіло обважніло, він ледве володав руками й ногами…
— Що там таке? — спитав.
— Вас питають, — почувся голос служниці.
— Скажи, що мене немає.
— Та це якийсь бідний чоловік. Прийшов прибитий горем, то я вже йому сказала, що ви є. Він хоче поговорити з вами.
— Спитай, чого йому треба?
— Зараз спитаю.
За якусь хвилю знов дочувся голос служниці:
— Він каже…
— Ну-бо, швидше кажи, що він там каже. — Подеколи він звертався до служниці на «ти», як це робили в домі Ани Хулії.
— Він знає, що ви вчитеся, тож просить вас, якщо можете, піти й зробити ін’єкцію його синові, якого душить круп.
Якщо він зараз устане, то буде двоє задушених: служниця і той, що прийшов його просити. І то вже буде схоже не на круп, а на гароту[7]…
— Я не студент медицини, — хай іде кудись інде. Я вивчаю право, закон…
За якийсь час знов почулось стомлене човгання служниці.
— Знову вертається, чи що? — мовив до себе Тантаніс і коли служниця наблизилась до дверей, спитав: — То ти йому сказала?
— Так, він просить вибачення, що потурбував вас, він-бо не знав, що ви вчитесь на поліцая…
— На кого?
— На поліцая.
Рікардо аж зареготав. Заливався нестримним реготом, що прогнав увесь поганий настрій. Уявив собі замість пишномовного напису, який прикрашав вхід до факультету: «Факультет юридичних, політичних і соціальних наук», слова «Факультет поліції».
Для простолюду поліція і закон — одне й те саме.
Його батьки чекали його в їдальні, обставленій важкими меблями, зробленими наче для титанів, і в нього знову мало не став дражливий, поганий настрій, коли він почув, як мати розповідала батькові про випадкову зустріч на вулиці зі своєю подругою, котра сказала, що найцінніше в її синові, тобто в ньому, Рікардо, — це його легка кров; мовляв, люди з легкою кров’ю досягають чого тільки захочуть…
— Отож хай тобі, сину, господь завжди дає легку кров, і тоді тобі не страшна ніяка наука…
Він мало не закричав їм: «Еге ж, у мене легка кров і ослячі легені, бо цим повітрям може дихати тільки осел!»
— Я чув, ти ходив до того, котрий робить Іуд, — мовив батько, вмощуючись у своєму папському кріслі з важкого червоного дерева, як і личить нуворишеві, перед традиційною тарілкою супу — будь він проклятий, цей суп!
— Так, заходив нагадати про замовлення. Не хочу, щоб він зволікав або зробив абияк. Ті церковні богомази…
— Ну, ну, тільки не чіпай церкви, — озвалася мати.
— І що він тобі сказав?
— Що віддасть Іуд у домовлений день.
— А навіщо він замовив аж двох Іуд — ось що я хотіла б знати? — спитала мати у батька, який, не відповівши дружині, влив у рота ложку супу і в свою чергу спитав:
— А ти познайомився з його дочкою?
— Сімонетою, — додала мати, жуючи намочений у супі хліб золотими зубами.
Сімонета… Це ім’я осяяло його душу.
— А вона дуже гарна, дуже гарна, — говорив слабким голосом батько, перейнятий старечим сумом.
— Бо походить від діда-італійця з Генуї, — сказала мати, — еге ж, її дід був з Генуї.
— Так, стара, в нього була майстерня мармурових виробів на якійсь із вулиць, що ведуть до цвинтаря.
— До якого цвинтаря, чоловіче? На якійсь із вулиць, що ведуть до площі Биків!
— Можливо.
— Можливо? Ні, чоловіче, не можливо. Завжди ці чоловіки зі своїм «можливо».
— І до нього, якщо мені не зраджує пам’ять, Матісано пішов учнем. Навчився видобувати з мармуру все, що з нього видобувають: Ісусів, ангелів, хрести, розгорнуті книжки, черепи, смолоскипи, обличчя з затуленими пальцем устами — одне слово, все, що з нього витесують.
— Як це — все, що з нього витесують? — не зрозуміла мати, дивлячись то на сина, то на чоловіка. — Виходить, усе це прибуває з Італії сховане в мармурі, а вони володіють мистецтвом добувати його звідти?
— Бог тобі дав язика, жінко, а, крім язика, більше нічого…
Рікардо, слухаючи їхню суперечку, ні разу не розтулив рота, хіба лише коли стромляв у нього ложку. В його вухах з мелодійним звучанням, наче концентричні кола на уявній поверхні води, розбігалися один за одним усе ті самі склади: Сі-мо-не-та.
7
Гарота — обруч, який стягали гвинтом. Знаряддя варварського катування і страти через задушення за середньовіччя в Іспанії і Португалії.