— Чудові! Просто чудові! — схвально оцінила інспекційна комісія маріонеток, оцих non plus ultra[9], що так яскраво уособлювали замасковану варварську суть християнства.
Вони гаразд і не роздивились усіх манекенів, бо занадто замилувалися головним шедевром — опудалом, що зображало латифундиста в одіозній подобі дона Рамона Монтемайора-і-Гуаля.
Непогане було опудало святого отця-домовласника, що закочував очі в молитві біля своїх будинків, а також те, яке зображувало загальну неписьменність у подобі генерала, котрий, наче Пілат, омивав руки, перш ніж узяти народ за горлянку.
Високий, худий, із запалими грудьми, Сатир розхитувався на своїх тонких цибатих ногах, дивлячись кудись невидющими очима: він був дуже втішений, що так гарно вийшли ці ганчір’яні ляльки, справжні шедеври карикатурної портретистики.
З’явилися Чиряк і Блощиця, представники від факультету медицини: перший — з обличчям землистого кольору, другий — рожевощокий; перший — худий і кощавий, другий — низенький і тендітний. Медики шукали Кажана, хотіли повідомити його, що строфи про лікарів для бойової пісні студентів уже готові, та поспитати, чи студенти-юристи зробили свою частку.
— Для цього, дітки… — почав Кажан і, думаючи, що казати далі, встромив пальця в носа.
— Не будь свинею, Кажане! — запротестував Блощиця проти не вельми привабливого видовища.
— От дожився — не можна й у носі подлубатися! — мовив Кажан і, скінчивши потрібну операцію, доказав свою попередню думку: — Вам треба піти в провулок Притулку святої Марії і розшукати Баламута й Ананаса. Матеріал для нашої бойової пісні готують вони.
— Ну, і якщо матеріал готовий? — спитав Чиряк, відтягаючи тонкими пальцями шкіру на землистій щоці.
— Якщо він готовий, — відповів Кажан, — то пропоную призначити комісію, таке собі літературне жюрі, яке й відбере з того, що зроблено, строфи для студентського гімну.
— Краще назвати його «Бойова пісня», — озвався Блощиця, — бо це «гімн» — надто вже пишномовне.
— Справді, назва «Бойова пісня», на мою думку, звучить непогано, — погодився Кажан і докинув: — Минув час художників та скульпторів, тепер нехай беруться за діло поети.
— Отже не гаючись, оберемо жюрі й одного пса Цербера, — запропонував Чиряк, що дуже кохався в міфології, — отого собаку, котрий зажене членів жюрі до якоїсь кімнатки й не випускатиме їх звідти, аж поки вони приймуть свою остаточну ухвалу.
— Собаки серед нас немає, тому доручімо це Мавпі, — мовив, давлячись від сміху, Альбінос, чия шкіра була біліша від нафталіну, а очі ховалися за товстими жовтими скельцями окулярів.
— Бо Мавпа — ось він, перед нами, гроза Східного кварталу, — підхопив Кажан і запитав: — Згоден, Мавпочко?
— Згоден, тільки з однією умовою, — відповів Мавпа.
— Викладай!
— Щоб Кажан більше не длубався в носі, — відказав Мавпа, вишкіривши всі свої тридцять два дрібненьких зуби.
— Ти кажеш так, ніби я тільки те й роблю, що длубаюсь у носі, — протестував той. — Це підлий наклеп з твого боку.
— Гаразд, то що я маю робити? — спитав Мавпа все ще з іскорками сміху в очах.
— Якщо в юристів матеріал готовий, — а вірші медиків уже тут, коли оці двоє не обдурюють, — сказав Кажан, — то сьогодні ж призначимо жюрі, й нехай воно, не гаючи часу, збереться на факультеті права.
— Правильно! Правильно! — схвально загули всі.
— Цьому жюрі, — вів далі Кажан, — буде здано всі вірші, і попередньо розглянуті комісіями, і ті, що надійдуть в останню хвилину, — анонімні й написані експромтом прийматимуться теж, — із усього цього матеріалу нехай воно відбере найкращі рядки для нашого гімну…
— Ти знову кажеш «гімн»?
— Ну, бойової пісні, коли це так подобається Блощиці.
— А мені що робити? — спитав Мавпа.
— Зібрати жюрі, замкнути його й тримати, поки воно запише ухвалу, — пояснив Чиряк.
— Гаразд, я згоден, — сказав Мавпа, якому його місія явно подобалась, бо він був добрячий зануда, і, далі шкірячись на всі свої тридцять два зуби, сам заходився длубатися в носі.
— А зараз треба їхати, — сказав Кажан. — Поїдемо в провулок Притулку святої Марії й дізнаємось, чи вже готові вірші в Ананаса й Баламута.
— А ми теж поїдемо? — підскочив до Чиряка Блощиця.
— Еге ж, треба поїхати й нам, — мовив Чиряк, повертаючись до Кажана. — Блощиця візьме з собою вірші про лікарів, і ми зможемо там зробити попередній відбір.
— Гаразд, їдьмо втрьох, але ходімо вже, — погодився Кажан і попрямував до машини, схожої на іржаву миску на колесах. У кабіні сидів Теофіло, шофер, що ніби прийшов із минулого сторіччя.