Повз нього проходили розгромлені війська опудал, часом безладними юрмами, часом рівними шеренгами. Одні панічно втікали, інші тягли знесилених від утоми, поранених, а то й убитих товаришів.
«Ласунчику (він чув свій голос ніби здалеку, бо говорив уві сні, булькаючи слиною), я, Рікардо Тантаніс, гратиму Іуду, а от грати Ісуса немає кому».
«Один сендвіч, доньє Ермініє, з ковбасою».
«Ласунчику, тобі доведеться грати Ісуса».
«Дай мені спокійно з’їсти сендвіч».
«Комусь же треба грати Ісуса».
«Склянку газованої води, доньє Ермініє».
«Ласунчику…»
«Гав-гав-гав! Собаки, коли їх дражнять, гавкають. От якби і я міг спекатися тебе, гавкаючи, мов пес!»
«Ти повинен виручати хлопців, Ласунчику».
«А отой слинько, що завжди грав Ісуса, як його…»
«Гумка?»
«Еге ж, Гумка».
«Лежить у лікарні. Перитоніт».
«От тобі й маєш!»
«А ти ж був суфлером на репетиціях і сцену в Гефсіманському саду, яку ми сьогодні граємо, знаєш напам’ять, тож можеш зіграти Ісуса».
«Ще склянку, доньє Ермініє. І пачку сигарет. Скільки я вам винен?»
«Ласунчику…»
(Це він спить? Чи не спить? Пригадує? Марить?)
«Чого це я маю накидати собі зашморг на шию?»
«Е ні, зашморг собі на шию накидатиму я, граючи Іуду. Твоє діло стати навколішки й молитися богові з чашею в руці».
«Адже я маленький, горбатий і беззубий», — відмагався Ласунчик, злякано витріщаючи банькаті очі.
«Надягнеш плаща й туніку, то нічого не буде видно».
«Ні, старий, мені бракує духу».
«Хильнеш перед виставою».
«А зуби?»
«Підемо до дантиста, нехай поставить тобі тимчасові». Отже:
ТЕАТР «ВІДРОДЖЕННЯ»
СТРАСНОГО ТИЖНЯ ВИСТУПАЄ САМОДІЯЛЬНА ТРУПА З ДРАМОЮ
«СТРАСТІ ГОСПОДНІ ЗА СВЯТИМ МАТВІЄМ»
«Я знав роль назубок, але тепер я беззубий… а вставні зуби нічого не знають: їх ще не було, коли я суфлірував.».
«Годі верзти нісенітницю».
«А ті, що зосталися, болять».
«Вирви їх к бісу!»
«Беззубий Ісус… Не доведи господи! Хай краще болять, так я матиму стражденніший вигляд. А з вставними…»
«Виходь, Ласунчику, виходь!»
І от того випхано на сцену. Туніка волочилася за ним по землі, хоча її й підперезали поясом; він ішов босий, пальці в нього на ногах були криві й укриті мозолями. З великим шиком упав навколішки перед бутафорною скелею поруч із дарохранильницею. «Добре придумано, я врятований», — мовив сам до себе Ласунчик, закутаний у яскраво-червоний плащ поверх білої туніки. Накладне кучеряве волосся спадало йому на плечі. Він нахилив дарохранильницю й патетично вигукнув: «Отче, нехай мине мене ця чаша!» — потім підійшов до машиністів сцени й тихо попросив: «Ковточок, один ковточок». Щоб додати йому сміливості, ті налили в чашу горілки. Він жадібно вихилив міцний напій, настояний на травах, і, підбадьорившись, знову почав своє clamavis[10] (достоту так написано в тексті з претензією на латину). Корчачись від болю, підносив дарохранильницю до неба й волав: «Отже, нехай мине мене ця чаша!» Закочував очі, світив білими вставними зубами і раз у раз, перехиляючи чашу, тихо просив машиністів: «Влийте ще, хлопці». Вихиляв чашу до дна, підносив її догори, знову корчився і, вже нічого не прохаючи в отця небесного, звертався просто до машиністів: «Іще ковток, хлопці». З огляду на стан Ісуса арешт на сцені було прискорено. З’явився Іуда (роль зрадливого апостола грав Тантаніс — така вже його доля!), оточений римськими легіонерами. Він підступив до Ласунчика, котрий простягав чашу до машиністів, і поцілував його. Ласунчик сахнувся і закричав Іуді в обличчя: «Яке ти маєш право мене слинити?» Не давши апостолові навіть сказати: «Радуйся, вчителю!» й хутко витерши щоку полою плаща, докинув: «Якби ти хоч був жінкою, то вже нехай, а то ж поцілунок бабія… Тьху!» І коли кати підійшли, щоб узяти його, і стиха мовили: «Здавайся, Ласунчику», то він закричав: «О господи, за що ж мене заарештовують? За те, що я не дав отому паскудникові слинити мене?»