Вітальні вигуки, крики «ура» та оплески заглушили голос студента в масці, котрий читав декрет.
«МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що уряд президента — це намащений салом дрючок (дрючок для народу, намащений салом гладких урядовців) і, щоб видертися на нього, треба поробити на ньому зарубки й посипати слизьке сало піском… таким, яким було засипано позбавлену судом життєвих турбот таку собі Беатрісіту де ла Куева, яка заколола такого собі дона Педро де Альбакака, родом з Балакоса, котрий хвицався, мов кінь (аж індіанці думали, що кінь і вершник — одна й та сама особа). МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що твариною, найбільш схожою на людину, є військовий…»
Тут зірвалася справжня буря, аплодувала навіть поліція.
«МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що не слід плутати падре індіанських селищ зі студентом, перевдягненим у падре на день Пречистої діви Гвадалупської… МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що в найгіршому возі можна возити найкращі качани кукурудзи, але змушені констатувати, що в наших судах справи стоять зовсім не так, тож про правосуддя зостається тільки мріяти. МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що не всі на прізвисько Боягуз, як, скажімо, наш декан, боягузи там, де почуваються в повній безпеці. МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що судові свідки й свідки Єгови — не одне й те саме. МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що політика імміграції дає гарні наслідки, бо вона ефективна й конспіративна: дві тисячі доларів китайцеві, тисячу євреєві, п’ятсот священникові й куку в руку міністрові…»
— Браво! Браво! Браво!.. — аж надривався натовп.
«МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що коли наш грізний генерал Хорхе, наш Бонапарт запитав оракула, чи пощастить йому сісти в крісло президента республіки, а оракул відповів: «Сядеш, якщо зумієш пропхнутися зі своїм задом…»
Голос потонув у хвилях громових оплесків, що тривали не вщухаючи, хоча інші намагалися вгамувати сусідів: дайте ж, люди, послухати, що там далі.
«МИ ВИХОДИМО З ТОГО, ЩО…»
Та вже ніхто нічого не чув: гучно лопались у небі повітряні кулі та ракети, що шугають вгору з черепичних дахів, лякаючи котів і бризкаючи іскрами, ляскали петарди, тріскавки, деренчали порожні бляшанки, в які били студенти, бриніли гітари, сурмили сурми, сюрчали свистки. І звідусіль лунали пісні:
Потім під вибухи петард і вітальні вигуки натовпу було проголошено декрет про скорботну демонстрацію. А коли перед університетом на головній щоглі замайорів піратський прапор із велетенським білим черепом і схрещеними кістками, то під гуркіт барабанів уперше пролунала «Чалана», бойова пісня студентів: