Втекла від дзеркала, нараз усвідомивши, що її мучить. Щойно вона проявила, наче фотографію, спогади про те, як пропонувала Рікардо свої груди.
Ана Хулія вибігла з кімнати. Вперше вийшла в коридор із сигаретою в роті. Яка необачність! Кинула її в унітаз, потягла за ланцюжок, — боже збав, щоб хтось побачив недокурок із кільцем губної помади, — і побігла на кухню.
— Якщо дівчинка прийшла снідати, то сніданку немає, — прощебетала кухарка. — Через отих гемонських студентів не було базару, не було зелені, не було ніде анічогісінько.
— Байдуже, Даміано. Не кляніть так гемонських студентів: ми ще не голодні. Та й мама досі не прийшла. Я хіба що з’їла б тільки коржик із сиром.
— Ой ви ж моє дитятко-вередятко. Ось вам і коржик. Щоправда, не зовсім добрий, бо борошно грубого помелу, та й сир якийсь не такий. То як, смакує?
— Еге ж, саме такого мені й хотілося — хрумкого й солоденького.
Кухарка, стара служниця, що знала свою панночку з дня її народження, нараз окинула схвальним і лагідним поглядом груди дівчини.
Ана Хулія спокійно витримала кухарчин погляд, такий не схожий на хтиві погляди чоловіків на вулиці, котрі могли сказати, як, приміром, сказав один із них: «Оце так льодорізи», або оцінити її перса як товар (я викраду з воза дядька Рамона, а ти за те даси мені помацати груди). Льодорізи, товар — за що вони тільки не правитимуть, доки настане час служити для того, для чого сотворив їх господь… «І що то мовлять хвилі, б’ючись об скелі білі, до господа волають, втрачаючи на силі?» — згадався їй зненацька вірш із її дитячої читанки, — може, тому, що всі вважали її за дитину, ставились до неї як до маленької?
— Дай ще коржика, Даміано.
— Наїстеся коржиків, а тоді не захочете снідати.
Обпікаючи пальці коржиком, підсмаженим більше, ніж перший, вона побігла коридором до патіо прачів і прачок, до розвішаної на мотузках або розстеленої на камінні проти сонця білизни.
Це був довгий і вузький коридор старовинних будинків, де вологі, з облупленою штукатуркою стіни видаються картинами з цяток і плям.
Швидко, ступаючи якомога тихіше й не оглядаючись, вона перебігла цей коридор, який завжди поглинав її, наче могила, і вибігла в патіо, оточене височенними, теж вологими, з патьоками від дощу, стінами, вкритими сухими пагонами хмелю чи плюща… Сонце. Де-де прошмигне ящірка. Вгорі — небо.
А патіо все в русі. Що то — хмари? Ні, то сушаться розвішані на шворках простирадла — білі, небесно-блакитні, рожеві. Вони напинаються на вітрі, а найсухіші майорять, немов знамена. В патіо прали дві жінки. Голі по пояс, волосся закручене довкола голови над вухами, зав’язане вузлом спереду. Руки, плечі, груди — все на вітрі. Вони низько нахилялися й терли намилену білизну об шерехатий камінь, випростувалися, піднімали плечі та груди й терли, терли, знову низько нахилялись і знов розгинались — отак без кінця. Ана Хулія дивилася тільки на їхні гарні перса, тугі, налиті, ніби вирізьблені з шоколаду. Вони завзято терли брусками мила і, здавалося, вже не прали, а місили гіпс для статуй, як ото в майстерні, де вона навчалася малювання, скульптури та ліплення. Чому б Рікардо не прийти сюди — тут би він міг мацати оцих праль, скільки йому заманеться.
Думки її плинули одна за одною, а пралі тим часом працювали, занурюючи руки в мило, біле, як гіпс, який і вона колись готувала в школі-майстерні професора з кущистими бровами над лагідними очима, гундосого й закоханого в перифрази. Він якось пояснив їм, що груди Венери Мілоської вважаються класичними, «Голої Махи» — романтичними, а Пауліни Боргезе — неокласичними, хоча нині більше заведено цінити їх за вагою, від грудей на кілька унцій і до тих, що витягнуть кожна по піварроби[14].
Пралі привітали її, вона їм відповіла і, махаючи розкинутими руками, схожа на цибатого птаха, пірнула між простирадла, що пахли льоном, милом, жавелем, сонцем. У самих хащах, не на такій видноті, висіла інтимна білизна, і діяло суворе правило поділу статей: сорочки, майки, труси, піжами, шкарпетки Трояно висіли збоку, на іншій шворці.
…Ключиці, еге ж, ключиці… Тебе коли-небудь цілували, цілували осюди, в ключиці? Так, падре, але тільки…
Щоб сповідатися перед цим єзуїтом, треба було добре знати анатомію і, крім того, мати гостре вухо, щоб уловлювати, до чого він хилить. Кожен смертний гріх підпирався в нього цілим каркасом із кісток або був пов’язаний із якимось суглобом, схрещенням м’язів чи іншим місцем на тілі…