— Та ні, яка гарячка… Вони зайшли туди до Чорного, щоб їхати разом на пристань. Алло! Алло! Тройо!
— Так, так, я слухаю.
— А що обидва були добре напідпитку, то Чорний, котрий проходить практику в жіночому відділенні божевільні, завів їх до свого кабінету й запропонував їм перепочити, бо вони, мовляв, дуже стомлені…
— Тобто п’яні…
— Еге ж, але п’яному не можна казати, що він п’яний: то для нього найбільша образа. Різник не хотів, але Сатир, котрий більше випив…
— Тобто стомився…
— Так, так, стомився, згоден… Отож Сатир погодився, і вони поскидали з себе плащі, піджаки, штани, одне слово, пороздягалися до майок і трусів… Др-р-р-р…
— Ну й дирчить цей телефон!
— Отож пороздягалися вони до майок і трусів, лягли і відразу поснули. Тоді Чорний вийшов купити якихось продуктів, щоб узяти з собою на пристань. Там стільки тепер товчеться народу, що нічого не купиш. Купив хліба, сардин, ковбаси, сиру, вина. Поки він ходив… Алло! Алло! Ти чуєш мене, Тройо? Так от, поки він ходив, ті попрокидались і з похмілля ніяк не могли второпати, де вони. Понадягали на себе штани, решту — плащі, піджаки, сорочки, краватки — взяли в руки і подалися шукати виходу, та потрапили в патіо до божевільних жінок. Зчинився страшенний гвалт. Знаєш, які вони хтиві, ті дівчата.
— А Чорний?
— А Чорний повернувся… Алло! Алло! Отож він повернувся і не знайшов у своєму кабінеті ні їх, ні їхньої одежі. «Мабуть, пішли на пристань, — подумав він, — зустрінуся з ними там. Не пропадати ж купленим продуктам». І подався їх доганяти.
— Ви, студенти-медики, всі скупі та дріб’язкові, живете як голодранці…
— Це, Трояно, через те, що нам не дарують звання, як вам, юристам, — воно нам коштує великі гроші, тому ми живемо ощадливіше.
— Маєш рацію. Підготувати медика коштує дорожче… Алло! Алло!.. Урвали…
Сатир і Різник одчайдушно відбивалися від божевільних жінок, котрі їх смикали, щипали, дряпали, кусали, слинили поцілунками, роздягали, тягли кожна у свій бік. Не стихаючи, калатав дзвін тривоги, до якого допалась якась божевільна. А з віконець темних камер, з-за товстенних грат дико волали інші, щоб і їм кинули хоч одного. Волали молоді дівчата, розпачливо торгаючи товсті прути, волали жовті й висохлі, наче мумії, старі, рвучи на собі останнє волосся, роззявляючи беззубі роти. Врешті надійшла допомога. Вдарили чисті водяні струмені із шлангів, що ними вправно орудували санітари, й кілька десятків лютих, розпалених хіттю самиць стали відступати, неспроможні витримати потужного натиску водяної стихії. То стихали, то злітали аж до небес плач, виття, вереск, крики й прокльони божевільних самиць, що не бажали примиритися з поразкою. Холодні, люті струмені майже підкидали в повітря худих і валили з ніг тілистих. Плазуючи по сірому асфальту патіо, що розкинулося, мов нескінченна пустеля, вперто вертали вони назад, до своєї здобичі, двох майже голих молодців, тепер зовсім тверезих, бо хміль вилетів від страху, без документів, які погубили хтозна-де, але, дякувати богові, живих.
До з’ясування, хто вони такі, їх замкнули в палаті тихих божевільних у чоловічому відділенні. Сатир і Різник не наважувались поглянути один на одного. Ані перемовитись бодай словом. Кожен обстежував своє тіло, яке боліло від численних подряпин. Доктор, — санітари вже називали Чорного доктором, — сказав, що їде на пристань, і коли часом його питатимуть двоє друзів…
— То це ж ми і є, — в один голос відповіли обидва. — Ми і є ті його друзі.
— Гаразд, гаразд, ось прийде доктор, і все з’ясується.
— Ви що, хочете тримати нас тут? І доки?
— Доки прийде доктор, — відповіли санітари; для них хлопці були двома новими божевільними. — Вас хтось сюди привів? — спитали вони.
— Ніхто, ми самі прийшли.
— Удвох?
— Удвох: він і я.
Щоразу, коли хлопці пояснювали, хто вони такі й що вони не божевільні, одна з сестер, яка говорила з французьким акцентом, відповідала їм:
— Еге ж, comme ça[16] кажуть усі. — Вона вимовляла «р» як «г».
— І що з нами робитимуть далі?
— Завтра побачимо. Підете пгацювати на гогод — садити гедьку.
Не може такого бути, заспокоювали вони себе подумки. Завели розмову з санітаром, котрий здався їм приємним чолов’ягою.
— Я студент медицини, — сказав Сатир.
— А я за рік буду адвокатом, — мовив Тантаніс. — Чи не будете ви такі ласкаві сповістити наших, що ми тут?
— З великим задоволенням, з великим задоволенням, — відповів санітар, але тільки щоб не перечити їм, щоб вони, бува, не почали казитись, — А куди сповістити?