— Цить! — сказав Бербедж, дослухаючись до гомону, що долинув із зали. — Глядачі вже сходяться. Скоро час починати. — І він крикнув у загальну вбиральню: — Всі готові? Хор? Єпіскоп Ілійський? Екстер? Вестморленд?..
— Готові!
До кімнати зазирнув палацовий урядовець. Він запитально подивився на Бербеджа. Той кивнув головою. Здаля приглушено долинув мелодійний спів фанфар. Вони сповіщали про наближення королеви Єлизавети. На сцені гарячково метушилися люди, докінчуючи останню роботу. В залі настала тиша. Знову пронизливо й тонко заспівали фанфари. Двері в кінці зали розчахнулися навстіж. Обабіч широкого проходу вишикувалися придворні, що застигли в шанобливому поклоні. І ось зайшла вона.
Єлизавета з ласки божої… королева Англії, Франції та Ірландії, королева… заступниця віри…
Хто в цю мить наважився б пригадати, що у Франції вона не володіє жодним ярдом землі, що в Ірландії хвиля повстання підступає до стін самого Дубліна, що віру вона захищає зовсім не ту, яка освятила її королівський титул? Щось було в Єлизаветі, що заглушувало такі думки, коли вона з'являлася у всій своїй пишноті.
Вона пропливла до свого крісла в першому ряді, її широченна спідниця погойдувалася на обручах навколо стегон, жорсткий стоячий комір облямовував лице, вся вона з голови до ніг виблискувала коштовним камінням і рясними перлами. Вона усміхалась, позираючи ліворуч і праворуч, але очі її пильно стежили за всім і кожним: ось вона ласкаво прийняла уклін, ось занотувала в думці, що та бідолашна дівчина надмірно вичепурилася, ось пригадала, що того треба вишпетити.
За нею йшов сер Уолтер Ралей. На той час він був старший над сторожею. Далі йшли сер Джозеф Вільямс, кілька іноземних послів, лорди, леді. Але сера Роберта Сесіля між ними не було. Він, як завжди, працював допізна вдома.
Єлизавета сіла, розправила спідницю, потім кивнула головою і махнула віялом на знак того, що інші теж можуть сісти. Зашелестіли шовки, зачовгали ноги. Двір сів. З-за лаштунків вийшов хор, низько вклонився королеві й почав:
Розпочалася вистава. Актори виходили на сцену й проказували свої ролі. З галереї урочисто виспівувала сурма. Королева схвально всміхалась, споглядаючи гру коміків.
У вузькому проході за лаштунками Бер-бедж наштовхнувся на Сомерса й пошепки вилаявся.
— Чого ти тут стовбичиш? Твій вихід ще нескоро.
Сомерс одійшов убік, тримаючи руку за пазухою камзола, а Бербедж подався до вбиральні, щоб одягнутися до наступної сцени.
Як тільки він зник зі сцени, Сомерс вернувся назад. Уявляю собі, як він вичікував у згортках завіси, знервовано облизуючи губи.
Тим часом Екстер промовляв до короля Франції:
Надходив вирішальний мент.
Сцена скінчилася. Придворні французького короля заходили за лаштунки, проштовхуючись повз Сомерса, що щільно притулився до завіси. На сцені з'явився хор. Завідувач шумовими ефектами схилився над гарматою і дослухався до слів хору. Сомерс знову засунув руку за пазуху. Він теж чекав тієї самої репліки…
Ось вона. Враз гримнула гармата, і то так гучно, що навіть королева здригнулася й замиготіли свічки по всій залі. Але наступної миті всі вже дивилися на Бербеджа, що виступив на сцену — хоробрий принц в обладунку.
Ніхто нічого не помітив. Жоден глядач не побачив, як заколихалася завіса — то Джон Сомерс пручався в сталевих руках двох стражників. Заткнувши йому рота, вони винесли його до акторської кімнати, де ми з Кіт ніяк не могли відсапатися після скажених гонів.
Вистава тривала. Ніхто не знав, що найважливіша репліка лишилася без відповіді.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ
ПІСЛЯ ВИСТАВИ
П'єса скінчилася.
Я сидів у вбиральні. Навколо мене гомоніли, перебираючись, актори. Бербеджа з Шекспіром викликали до королеви, що хотіла повіншувати їх з успішною виставою. Ще раніше одна з королівських фрейлін забрала кудись Кіт.
— Коли королева про все дізнається, вона схоче тебе бачити, — сказав їй Шекспір. — Тобі не можна йти в цьому вбранні.